— Рейчел, Рейчел, ви мене засмучуєте!
— Ось і зараз ви підете вниз та поливатимете мене брудом. Знаю я ці чоловічі балачки.
— Ні, ні…
— Вас аж нудить від мене. Від скиглення розбитої, підтоптаної шкапи.
— Ні…
— Ах! — Знову цей жахливий звук войовничої, лютої відрази.
— А тепер ідіть геть, залиште мене, прошу. Залиште мене на самоті з моїми думками, моїми муками, моїм покаранням. Я плакатиму цілу ніч, цілісіньку. Пробачте, Бредлі. Скажіть Арнольдові, що я збираюся відпочити. Скажіть йому більше не наближатися до мене сьогодні. Завтра я спробую знову стати собою. Жодного взаємного обвинувачення, жодного докору, нічого. Як я можу докоряти йому? Він знову розсердиться, знову налякає мене. Краще бути рабинею. Скажіть йому, що завтра я буду такою, як завжди. Звісно ж, він і так це знає, він не переймається й уже почувається краще. Лише дозвольте мені більше його сьогодні не бачити.
— Добре, я перекажу йому. Не сердьтеся на мене, Рейчел. Я не винен.
— Ох, ідіть собі.
— Принести вам чаю? Лікар казав, чай…
— Ідіть геть.
Я вийшов із кімнати й тихенько причинив за собою двері. Почув стишені кроки, і в замку повернувся ключ. Я спустився вниз сходами з відчуттям потрясіння і — так, вона мала рацію — огиди.
Сонце більше не сяяло, сутеніло, і весь інтер’єр будинку здавався коричневим і прохолодним. Я проклав собі шлях до вітальні в затильній частині будинку, де сиділи й розмовляли Арнольд і Френсіс. Вони ввімкнули світло й електричний камін. Я помітив розбите скло, потрощену порцеляну та пляму на килимі. Вітальня була велика, надміру прикрашена робленими гобеленами й кепськими сучасними літографіями. Більшість вільного місця в ній забирали дві огрядні стереоколонки, укриті якимось жовто-коричневим серпанком. За скляними дверима розташовувалася веранда, а звідти розгортався краєвид на так само перевантажений прикрасами сад, в’їдливо зелений у гнітючому безсонячному світлі, де серед невисоких декоративних приміських дерев змагалося чимало пташок, щебечучи свої ліричні дурниці.
Арнольд підскочив і кинувся до дверей, але я зупинив його.
— Рейчел сказала, що не хоче, щоб до неї сьогодні хтось навідувався, та обіцяла бути завтра такою, як зазвичай. Вона просила переказати, що збирається поспати.
Баффін знову сів.
— Так, їй буде краще, якщо вона трохи поспить, — зауважив він. — О Господи, яке полегшення! Хай трохи відпочине. Сподіваюся, за годину чи дві вона спуститься повечеряти. Приготую їй щось смачненьке, улаштую сюрприз. Боже, оце так полегшало!
Я відчув, що варто трохи приборкати оте його полегшення.
— Хай там як, це був дуже неприємний нещасний випадок. — Я сподівався, що Арнольд іще не висповідався Френсісові.
— Так, але вона спуститься. У цьому я впевнений. Вона взагалі швидко повертається до тями, а зараз я дам їй трохи відпочити. Лікар каже, це не… Випийте з нами, Бредлі.
— Залюбки вип’ю трохи хересу. — Я подумав, що він і гадки не має, що саме скоїв і який зараз має вигляд чи як почувається його дружина. Можна було не сумніватися: Баффін ніколи не намагався зрозуміти її думок. Можливо, це була звичайна рятівна брехня — уміння повсякчас не помічати власних злочинів. А може, я помилявся. Імовірно, виплакавшись, Рейчел заспокоїлася. Вона, напевно, спуститься вниз на вечерю й посмакує приготованими чоловіком делікатесами. Шлюб — дуже загадковий світ.
— Добре те, що добре закінчується, — далі філософствував Арнольд. — Мені шкода, що я втягнув вас обох у цю історію.
Можна було не сумніватися: він справді шкодував. Якби він сьогодні не втратив розум, усе могло б залишитися таємницею, — мабуть, так Баффін собі зараз міркував. А втім, як і передбачала Рейчел, самовладання вже значною мірою повернулося до нього. Тепер він сидів дуже прямо, обережно тримав обома руками келих і, перекинувши одну ногу через другу, ритмічно махав невеличкою, гарно взутою ступнею. Усе в Арнольдові було охайне й невеличке, хоча сам він був середнього зросту. Чоловік мав невеличку голову гарної форми, невеличкі вуха, невеличкий ротик, про який мріяла б кожна дівчина, і сміховинно невеличкі ступні. Його гострий ніс нюхав повітря, очі невпевнено поблискували в моєму напрямку, тьмяне негусте волосся знову було зачесане.
Зрозуміло, наступне, що я збирався вчинити, — позбутися Френсіса. Марло знову вбрався у свій плащ, швидше через якусь інстинктивну спробу самозахисту, ніж через намір піти геть. Він налив собі ще трохи віскі. Заклавши за вуха кучеряве волосся, чоловік допитливо глипав то на мене, то на Арнольда своїми близько посадженими темними ведмежими очицями. Вигляд він мав самовдоволений. Можливо, його підбадьорило неочікуване поновлення у своєму святенницькому призначенні: хай навіть таке короткочасне й невиразне, воно дозволило повернутися відчуттю могутності. Його напружене допитливе обличчя раптом нудотно нагадало мені про новини, з якими з’явився Френсіс, і я неабияк роздратувався. Тепер я шкодував, що дозволив йому супроводжувати мене. Те, що він познайомився з Арнольдом, могло мати небажані наслідки. Я завжди принципово уникав потреби знайомити одне з одним своїх друзів і знайомих. Зовсім не тому, що боявся зради, хоча її, звичайно, варто боятися. Який із людських страхів глибший за цей? Але такі знайомства зазвичай завершувалися нескінченними дрібними й абсолютно марними неприємностями. А Френсіс — хоч він і невдаха, від якого не можна сподіватися на серйозну небезпеку, — від природи мав талант (як багато інших людей, які нічого не досягли) створювати неприємності. І сьогоднішня його добровільна місія була типовим прикладом. Я хотів викинути його з будинку й погомоніти з Арнольдом, який перебував у балакучому, збудженому настрої, близькому до ейфорії. Вочевидь, я помилявся, коли казав про самовладання. Схоже, тут більше допомогли шок і віскі.