— Але ви нічого не розповіли мені!
— Про те, що все це… ну, вам усе одно доведеться змиритися… уже позаду.
— Ні!
— Не кричіть. А ще вам, звичайно, байдуже, але я прийшла через якусь свою доброту. Подумала, що зможу допомогти вам.
— Я мушу побачитися з Джуліан, мушу побачитися з нею, мушу знайти її, я мушу пояснити…
— Я хотіла залагодити всі справи. Тепер, коли все врешті закінчилося як слід. Ще з того дня, коли Арнольд зателефонував вам і ви прийшли до нас, я відчуваю, що ви загубилися в темряві, нічого не розумієте, заплуталися в помилкових уявленнях. Наважуся сказати, що мої спроби допомогти вам не дали результату. А я справді хотіла допомогти. Знаю, що ви маєте чималі емоційні запити, знаю, що ви дуже самотній, мабуть, мені взагалі не варто було втручатися. Але я відчула, що можу втрутитися просто тому, що мала таку сильну власну позицію. Я, як дурепа, вигадала, наче ви поділяєте думку, що зі мною все гаразд. Тобто я думала, що ви розумієте, як міцно ми з Арнольдом поєднані та які ми насправді щасливі. Напевно, потрібно було на цьому наголосити. Я не вводила вас в оману, але дозволила вам самостійно збитися на манівці, даруйте. Коли люди потребують тебе, варто поводитися з ними надзвичайно обачно, а я була недостатньо обачною. Розумієте, боюся, це одна з тих недобросовісних речей, що трапляються між одруженими людьми. Вони симпатизують комусь або шукають чиєїсь симпатії, а потім біжать простісінько додому й усе одне одному розповідають. Я жодної миті не обманювала Арнольда, і він мене теж. Напевно, чужі не розуміють цього, напевно, не можуть зрозуміти. Хороший шлюб дуже міцний і гнучкий, він пружний. Ви казали мені про зраду та обурення. Боюся, це вас зрадили й вам доведеться нести тягар обурення. Я картаюся й перепрошую, не варто було покладатися на ваше розуміння. Одружені люди нерідко занапащають неодружених, така їхня доля. Ми з Арнольдом дуже близькі, ми навіть сміялися із цього всього: з вас, і Крістіан, і Джуліан. Та, дякувати Богові, врешті-решт усе більш-менш добре владналося. Я знаю, що зараз вам страшенно сумно, але незабаром стане краще. Це була подорож до світу абсурду, яка, можливо, навіть піде вам на користь. Тож збадьоріться, любий Бредлі. Не варто так серйозно ставитися до цього світу.
Я від здивування не зводив із неї очей. Рейчел була приваблива, бліда, ввічлива, чуйна й виразна, красномовна, у ній вирували почуття власної гідності та рішучість.
— Рейчел, мені здається, ми взагалі не розуміємо одне одного.
— Гаразд, не засмучуйтесь. Пізніше ви відчуєте полегшення. Спробуйте не ображатися на мене й на Джуліан. Від цього вам лише гіршатиме.
— Ми розмовляємо різними мовами. Таке враження, наче я слухаю якусь тарабарщину. Вибачте, я… Утім, хіба Арнольд не закоханий у Крістіан? Мені здавалося, річ була в…
— Авжеж ні. Це Крістіан собі щось вигадала. Вона трохи побігала за Арнольдом, ви ж знаєте, скільки в неї енергії. Це розважало його й тішило, але він ніколи не ставився до неї серйозно. На щастя, вона розумна жінка й невдовзі побачила, що це шлях у нікуди. Бредлі, чому б вам не піти й не побачитись із Крістіан? По суті, вона дуже приємна людина. Ви з нею могли б заспокоїти одне одного. Бачите, я не зла, я й зараз піклуюся й хочу допомогти.
Я підвівся, підійшов до бюро й узяв Арнольдового листа. Узяв його, щоб просто переконатися, що він не наснився мені. Напевно, я таки маю порушення пам’яті. На місці цього листа була порожнеча, а зараз я, схоже, став пригадувати… Тримаючи його в руці, я сказав:
— Джуліан повернеться до мене. Я знаю це. Я знаю це так само добре, як те…
— Що це там у вас?
— Лист від Арнольда. — Я втупився в нього поглядом.
Хтось подзвонив у двері.
Я кинув листа на стіл і побіг до дверей. Серце мало не розірвалося.
За дверима, поряд із дуже великою картонною коробкою, яку він поставив на підлогу, стояв листоноша.
— Що це?
— Посилка для містера Бредлі Пірсона.
— Що в ній?
— Я не знаю, сер. То це ви? Я просто заштовхаю її, добре? Вона важить цілу тонну. — Листоноша коліном пропхав велику квадратну коробку у двері й пішов.
Повертаючись до вітальні, я помітив на сходах Френсіса. Вочевидь, підслуховував. Він скидався на примару, одного з тих привидів, що їх описують письменники і що схожі на звичайних людей і водночас — ні. Френсіс улесливо посміхнувся. Я проігнорував його.
Рейчел стояла біля стола й читала листа. Я сів. Почувався страшенно стомленим.
— Вам не варто було показувати мені цього листа.
— Я не показував його вам.