Френсіс, як я пригадую, уже добряче набрався віскі й уклякнув біля мене з напруженим й уважним виглядом, не позуючи або відпочиваючи, а так, наче я був його витвором. Губи він витягнув уперед, мов задобрюючи когось, — повна червона нижня губа закопилилася так, що багряною лінією змигнув ротовий слиз. Його крихітні, близько розташовані очиці блищали від внутрішньої радості. Рука, яку я відштовхнув, приєдналася до другої й узялася, ритмічно рухаючись вгору-вниз, терти затягнуті в лискучий поношений синій костюм огрядні стегна. Час від часу він співчутливо здавлено похрокував.
Уперше з того дня, коли повернувся до Лондона, я відчув, що перебуваю в реальному місці й поряд зі мною присутня реальна людина. Водночас я відчув те, що відчувають люди, які після тривалого нездужання раптом серйозно хворіють: безпомічність і благоговіння перед ситуацією. Я досі мав достатньо клепок, щоб помітити, як радіє моєму занепадові Френсіс. Я не образився на нього за це.
— Ковтніть іще віскарика, Бредлі, допоможе. Та годі вже хвилюватися, я вам її знайду.
— Гаразд, — погодився я. — Залишуся тут, мушу залишитися. Вона прийде сюди, чи не так? Саме сюди вона й прийде. Вона може з’явитися будь-якої миті. Сьогодні вночі я знову, як учора, залишу двері відчиненими. Вона зможе запурхнути всередину, як маленька пташка до свого гніздечка. Вона зможе ввійти.
— Завтра я пошукаю її. Поїду до її коледжу. Піду до Арнольдового видавця. Поназбираю десь доказів. Перше, що вчиню завтра зранку, — вирушу на пошуки. Не гризіться, Бреде. Вона повернеться, от побачите. У цей самий час наступного тижня ви вже будете щасливим.
— Я знаю, що вона повернеться, — озвався я. — Дивно, коли отак знаєш. Її кохання до мене — абсолютна істина. Воно належить вічності. Я не можу сумніватися в її словах, це логос усього сущого; і якщо вона розлюбить мене — запанує хаос. Кохання — це пізнання, розумієте? Філософи завжди нам це втовкмачували. Я інтуїтивно відчуваю її, наче вона сидить отут, у мене в голові.
— Я знаю, Бреде. Коли по-справжньому когось любиш, здається, що весь світ говорить лише про це.
— Усе навколо — запорука кохання. Як люди колись гадали, що Бог — запорука всього. Ви коли-небудь кохали так, Френсісе?
— Так, Бреде. Був один хлопець. Він учинив самогубство. Багато років тому.
— О Боже мій, Прісцилла. Я весь час забуваю про неї.
— Це моя провина, Бреде, ви колись пробачите мені?
— Це моя провина. Я не можу позбутися думки, що це було неминуче, наче вона була приречена, помирала від раку. Але чому я подумки засуджую її? Мені здається, наче вона якимось чином теж опинилася в мені, але це не так. Вона постарішала, втратила надію й померла. Обернулася на попіл. Можливо, і з Богом так. Він гадає, наче надійно тримає в голові кожну дрібницю, але одного дня придивиться й побачить, що все померло, згнило й залишилися лише пустопорожні думки. Саме тому кохання таке важливе. Єдиний спосіб зберегти когось — міцно вчепитися в нього й підтримувати його життя. Чи це не правда? Ваш хлопець наклав на себе руки. Як його звали?
— Стів. Не варто, Бреде.
— Прісцилла померла через те, що її ніхто не кохав. Вона висохла, занепала духом і померла, як отруєний пацюк. Бог не любить наш світ. Та й подивіться на цей світ: його неможливо любити. Але мене це навіть не турбує. Я любив свою маму.
— Я теж, Бреде.
— Вона була страшенно недалекою жінкою, але я любив її. Перед Прісциллою я відчував моральні зобов’язання, але цього було недостатньо. Ось і все.
— Я так не думаю, Бреде.
— Через те що я кохаю Джуліан, я мав би полюбити всіх. І одного дня це станеться. О Господи, якби ж я хоч трохи побув щасливим. Коли вона повернеться, я полюблю цілий світ, я полюблю Прісциллу.
— Прісцилла померла, Бреде.
— Любов мусить перемагати час, але чи можливо це? «Не ходить в дурниках у Часу»[126], — сказав він, а він найкраще з усіх знав, що таке любов; якщо когось і розіп’яли кровожерливо, то тільки його. Безумовно, людина воліє страждати. Напевно, у кінцевому підсумку страждання — це все, усе зосереджується в стражданні. Неподільні атоми — це просто частинки болю. Скільки вам років, Френсісе?
— Сорок вісім, Бреде.
— Ви на десять років щасливіші й мудріші за мене.
— Мені ніколи не щастило, Бреде. Я більше навіть не сподіваюся хоч на крапельку щастя. Але я все одно люблю людей. Звісно ж, не так, як Стіва, але люблю. Я й вас люблю, Бреде.