Рейчел сіла на стілець у передпокої й голосно, жахливо й дзвінко застогнала, хитаючись туди-сюди.
— Рейчел… із Джуліан сталося щось жахливе… що це? О Господи, що сталося?
За хвилину чи дві Рейчел підвелася, не припиняючи стогнати, і обіперлася на стіну. Її волосся скуйовдилося пишною, заплутаною кучерявою копицею, як у божевільної, пасма падали на очі й чоло. Мокрі вуста розтулилися й тремтіли. З очей, що перетворилися на щілини між набряклими повіками, повільно текли великі сльози. Напружено, наче звір, вона пройшла повз мене, спираючись на стіну, і рушила до дверей у вітальню. Вона штовхнула двері, відчинила їх і жестом покликала мене за собою. Я підійшов до неї.
Арнольд лежав на підлозі біля вікна. Із садка світило сонце й освітлювало його коричневі твідові штани, але голова залишалася в затінку. Мої очі напружилися й закліпали, наче намагаючись зазирнути в інший вимір. Арнольдова голова лежала на підлозі, на чомусь дивному, що скидалося на тацю. Вона лежала в мокрій червоній плямі, яка просочила килим навколо. Я підійшов ближче й нахилився.
Арнольд лежав на боці, підтягнувши коліна й простягнувши одну руку в напрямку моєї ноги. Його очі були наполовину заплющеними, між повіками виднілися білки; зуби були зчеплені, вуста дещо витягнуті вперед, наче Баффін гарчав. Кров запеклася на його світлому розхристаному волоссі, мармуровими візерунками висохла на щоках і шиї. Я бачив збоку на черепі жахливу вм’ятину, потемніле волосся спадало до цієї западини, наче Арнольдова голова була зроблена з воску й хтось міцно натиснув на неї своїм сильним пальцем. Жилка на скроні поки що легенько пульсувала.
На килимі в калюжі крові лежала велика коцюба. Кров була червона й липка, мов заварний крем, і вже затягувалася плівкою. Я торкнувся, а потім ухопився за нагріте сонцем твідове Арнольдове плече, намагаючись трохи відсунути Баффіна, але він здавався таким тяжким, мов свинцем налитим, його наче прикрутили до підлоги, а може, у моїх тремтливих кінцівках не було достатньо сили. Я позадкував і наступив своїми заплямованими кров’ю черевиками на Арнольдові окуляри, які лежали поряд із калюжею крові.
— О Боже… ви скоїли це… коцюбою…
— Він помер… точно помер… так? — прошепотіла вона.
— Я не знаю… О Боже…
— Він помер, він помер, — і далі шепотіла Рейчел.
— Ви викликали… О Господи… що тут сталося?..
— Я вдарила його… він кричав… я не хотіла… потім він заволав від болю… я не могла знести оці його крики… я вдарила знову, щоб він замовк…
— Ми мусимо заховати коцюбу… ви мусите сказати, що це був нещасний випадок… Ох, що нам робити… він не міг померти, він не міг…
— Я кликала його, кликала і кликала, але він не рухався.
Рейчел досі шепотіла, стоячи біля одвірка. Вона вже не плакала, і її витріщені очі здавалися більшими й ширшими, вона весь час ритмічно витирала руки об сукню.
— Можливо, з ним усе гаразд, — припустив я. — Не турбуйтеся. Ви телефонували лікареві?
— Він помер.
— Ви телефонували лікареві?
— Ні.
— Я викличу лікаря… І поліцію… гадаю… І швидку… Скажіть їм, що він упав і вдарився головою, чи ще щось… О Господи… Я якось приберу коцюбу… Краще скажіть, що він ударив вас і…
Я підняв коцюбу та якийсь час дивився на Арнольдове обличчя. Блиск незрячих очей був жахливий. Мене мало не знудило від паніки, захотілося якомога скоріше передати це жахіття комусь іншому. Рушивши до дверей, я помітив щось на підлозі біля ноги Рейчел. Зіжмакану паперову кульку. Арнольдів почерк. Я підняв папірчик і протиснувся повз Рейчел — вона досі стояла, обіпершись на одвірок. Я зайшов до кухні й поклав коцюбу на стіл. Паперова кулька виявилася Арнольдовим листом до мене, у якому йшлося про Крістіан. Я знайшов сірники та спробував спалити папірчик у вмивальнику. Руки не слухалися мене, і лист весь час падав у миску з водою.
Коли мені нарешті вдалося перетворити його на попіл, я відкрутив кран і взявся мити коцюбу. Кров приклеїла до неї кілька Арнольдових волосин. Я витер коцюбу й заховав у шафку.
— Рейчел, я збираюся зателефонувати. Мені викликати лише лікаря чи поліцію теж? Що ви збираєтеся казати?
— Це не має сенсу… — Вона повернулася до передпокою, і тепер ми стояли там разом у тьмяному світлі, поряд із вітражним склом вхідних дверей.
— Ви маєте на увазі, немає сенсу приховувати правду?
— Жодного сенсу…
— Але ви мусите сказати їм, що це був нещасний випадок… що він перший ударив вас… що це був самозахист… Рейчел, мені зателефонувати до поліції? Ох, прошу, спробуйте подумати…