Мій адвокат хотів, щоб я визнав себе винним, і тоді можна було б домагатися вердикту щодо ненавмисного вбивства. (Напевно, на це Рейчел і сподівалася.) Я наполегливо стверджував, що не винен, але водночас відмовлявся чітко пояснити, що робив чи що взагалі сталося. Власне кажучи, якось раз на суді я розповів щирісіньку правду, але навколо неї вже сплелося стільки моїх власних ухилянь і брехні, що правди разом із її самопоручительською ясністю ніхто й не помітив. (До того ж її зустріли такими гучними криками відрази, що галерею довелося очистити від публіки.) Я вирішив, що не виправдовуватимусь, але й не виправдовуватиму нікого іншого. Виявилося, що, з погляду правдоподібної розповіді, це неможливо. Хай там як, усі: суддя, присяжні, юристи, включно з моїм власним адвокатом, преса й публіка — уже склали власне враження ще до початку судових засідань. Свідчення проти мене були непереборні. Принесли мого листа з погрозами Арнольдові, а його найзасудливішу частину, де недвозначно натякалося на тупий інструмент, зачитали вголос з інтонацією, від якої кров захолола в жилах. Але, гадаю, найбільше враження на присяжних справило те, що я розірвав усі Арнольдові книжки, їхні клаптики навіть принесли до судової зали в ящику від чаю. Після цього я пропав.
Гартборн і Френсіс, кожен по-своєму, робили для мене, що могли. Гартборн, поспілкувавшись із моїм захисником, дотримувався версії, що я божевільний. («Старий, так не піде!» — крикнув я йому в залі суду.) Доказів цього припущення в нього було небагато. Виявилося, що я нерідко скасовував зустрічі. («То, може, ми всі божевільні?» — поцікавився прокурор.) Я забув навідатися на вечірку на мою честь. У мене легко змінюється настрій, до того ж я дивакуватий і неуважний. Я пошиваюся в письменники. («Але він і є письменник!» — протестував прокурор. Я зааплодував йому.) Моя безсумнівно спокійна реакція на смерть сестри, якою намагався скористатися нерозсудливий захист, пізніше була використана звинуваченням як доказ моєї бездушності. Кульмінацією та raison d’être[132] цієї теорії було припущення, що я вбив Арнольда в нападі божевілля, а потім забув про це! Якби я тримався невпевненіше чи частіше хапався за голову, ця ідея принаймні могла б видатися цікавою. Проте сталося так, що я виявився брехуном, але не маніяком. Я спокійно й чітко заперечував, що божевільний, і суддя та присяжні погодилися зі мною. Гартборн, звичайно, вірив, що я винен.
Френсіс був єдиний, хто не вірив у мою провину. Проте допомоги від нього було небагато. Він увесь час ридма ридав, тож спотворював свої свідчення та справив погане враження на присяжних. Як «свідок характеру» він теж виступив не найкращим чином. Прокурор відверто глузував із нього. А він так прагнув захистити мене, що нагородив стільки тупуватої брехні й напівправди, що перетворився на посміховисько навіть для моєї власної сторони. Суддя поводився з ним підкреслено іронічно. Вийшло, м’яко кажучи, невдало, що Френсіса не було зі мною, коли зателефонувала Рейчел. Марло це збагнув і незабаром уже стверджував, наче був там, проте не міг надати звіту, про те, що сталося, який не розсипався б від найпростіших запитань захисту. Присяжні, вочевидь, уважали Френсіса моїм власним «творінням» і гадали, що я «організував цю виставу». Звинувачення швидко скрутило його у вузол.
— Чому ви не супроводжували звинувачуваного до Ілінґу?
— Я мусив купити квитки до Венеції.
— До Венеції?
— Так, ми з ним саме збиралися поїхати разом до Венеції. (Сміх у залі.)
По суті, Френсісові (мимохіть) удалося додати до доказів лише чергову лиховісну теорію стосовно моїх мотивів, яка звинувачувала мене в гомосексуалізмі й у тому, що я, шалено закохавшись в Арнольда, убив його через ревнощі! Декотрі жовті газети досить довго смакували цю ідею. Утім суддя, напевно, зважаючи на почуття Рейчел, у кінцевій промові не став на цьому наголошувати.