Крістіан була однією із зірок цього процесу. Вона завжди одягалася дуже ретельно й щодня — як незабаром зауважили в пресі — з’являлася в іншому костюмі. «Вишукана заможна жінка» — саме про це мріяли журналісти, тож за дні, поки тривав процес, вона навіть здобула таку-сяку славу, що потім посприяла їй, коли Крістіан вирішила вести бізнес haute couture[133]. Насправді, напевно, саме тоді їй це і спало на думку. Вона дуже переймалася через мене. (Вона теж досить відверто вважала мене винним.) Проте Крістіан не могла нічого із собою вдіяти й насолоджувалася судом. Вона була «порядним свідком» зі всякого погляду. Розмовляла чітко, впевнено та зрозуміло, тож суддя, якому вона, вочевидь, сподобалася, навіть зробив комплімент її свідченням. Присяжним вона теж сподобалася, серед них було кілька чоловіків, які ззиралися, коли її викликали. Проте в руках вправного публічного обвинувальника вона, навіть не помітивши, легко зруйнувала мої докази. Відповідаючи на запитання про наш шлюб, вона створила чітке враження, що я був абсолютно неврівноважена людина, а то й навіть «неприємний тип». («Ви б описали свого чоловіка як вразливу особистість?» — «Ох, страшенно вразливу».) Якоїсь миті її абсолютно ідіотське самовдоволення так схвилювало мене, що я навіть вигукнув: «Оце стара добра Кріс!» Суддя відреагував так, наче хуліган посягнув на її жіночу честь. Якась недільна газета запропонувала їй чималеньку суму за її «історію», але Крістіан відмовилася.
Рейчел, якій усі так жваво співчували, нечасто викликали до зали. Коли ж це траплялося, присутні зітхали з якимось шанобливим поціновуванням. Дивно, але навіть тоді я теж відчував, що високо ціную її, наче вона була інструментом Бога. Тоді мені здавалося, що це відчуття — складова якогось легковажного почуття провини, але пізніше я вже думав про це інакше. У Рейчел було щось величне. Вона не уникала мого погляду, не поводилася механічно й не скидалася на сновиду, як можна було сподіватися. Рейчел трималася зі скромною простотою, розмовляла лагідно й переконливо правдиво, що справляло враження на всіх, навіть на мене. Я пам’ятаю, як вона сказала: «Знаєте, у мені ще горить вогонь. Вогонь». Тоді я навіть не уявляв, як люто й чисто він може розгорітися.
Нікому навіть на думку не спадало, що в неї могли бути мотиви для вбивства чоловіка. Шлюб — дуже відлюдна фортеця. Єдиний вагомий доказ її мотивів (Арнольдів лист щодо Крістіан) я знищив власними руками. Усі повірили в досконалість шлюбу Рейчел, і лише поодинокі свідки набожно торкалися його. Наголошувати на цьому не було потреби. Так само ніколи не йшлося про те, що я мав якісь плани на дружину жертви. Делікатність, проголошена цим взірцевим процесом, забороняла такі думки, навіть якщо вони здавалися очевидними припущеннями. Навіть газети, наскільки мені відомо, не вхопилися за це; імовірно, тому що версія, наче я був закоханий в Арнольда, їм подобалася більше. Тож делікатність, як нерідко буває, стала замінником правди.
На щастя, ще одним результатом цієї мимовільної змови зберігати мовчання стало те, що ім’я Джуліан узагалі не згадували. Нікому не було сенсу втягувати в історію ще й її, бо, з одного боку, я вже й так вскочив у халепу, а з іншого — це могло б мені тільки зашкодити. Тож Джуліан зникла. Наче всі ці фантастичні декорації в залі суду Олд-Бейлі, чиновники в мантіях і перуках, стримані, та все ж награні свідки, радісна публіка були лише частиною магічного механізму, який мав на меті дематеріалізувати Джуліан, наче її ніколи й не існувало. Хоча подекуди її верховна присутність на цій сцені відчувалася так гостро, що мені хотілося знову й знову вигукувати її ім’я. Але я цього не робив. Нарешті я досяг того мовчання, що було мені призначене. Ті, хто знають, зрозуміють моє чудернацьке відчуття полегшення від думки, що тепер, зникнувши у сфері неможливого, вона досягла досконалості. Ця думка по-справжньому дозволяла спогляданню сфокусуватися й полегшити жахливі страждання того часу.
У суто технічному сенсі мене засудили за вбивство Арнольда. (Присяжні вийшли із зали менш ніж на півгодини. Адвокати навіть не доклали зусиль, щоб підвестися зі своїх місць.) У ширшому розумінні — і це теж давало поживу для розуму — мене засудили за те, що я така огидна людина. Я посіяв страх і відразу в серці судці, серцях чесних громадян-присяжних і міцних сторожових псів преси. Мене ненавиділи від щирого серця. Засудивши мене до довічного ув’язнення, суддя задовольнив усіх. Мова йшла про підступний злочин у надзвичайно чистому вигляді: убивство друга через заздрість до його талантів. І здавалося, наче бідолашна Прісцилла теж підвелася з могили й показує на мене пальцем. Мені не вдалося стати другом, не вдалося стати братом. Мою байдужість до зобов’язань перед сестрою, а потім до її смерті підтверджувало чимало людей. Захист, як я вже казав, щосили намагався скористатися цим як доказом моєї психічної нестабільності. Але в очах громадської думки це лише виставляло мене потворою.