А ще я знайшов вас, мій друже, — вінець моїх пошуків. Чи могли ви не існувати, чи могли не чекати на мене в цьому монастирі, де ми з вами мешкаємо? Це неможливо, мій любий. Чи випадково ви опинилися там? Ні, ні. Мені варто було вигадати вас, і завдяки подарованій вами силі я спромігся б на це. Тепер, правду кажучи, життя видається мені пошуками й аскезою, але до самого кінця загубленими в неосвіченості та мороці. Я шукав вас, я шукав його, шукав знання, непідлегле людям, яке не має назви. Отак я шукав вас довго й печально, і врешті-решт ви розрадили мене за все прожите без вас життя, розділивши зі мною страждання. І страждання стало радістю.
Тож ми живемо вдвох тут, у нашому тихому монастирі, як нам подобається його називати. І так я дістався до кінця книжки. Не знаю, чи напишу наступну. Ви навчили мене жити теперішнім, відкинувши безплідний тривожний біль, що поєднує з минулим і майбутнім жалюгідну вузьку вісь величного колеса бажання. Мистецтво — це марнолюбне й порожнє жалюгідне видовище, іграшка велетенської ілюзії, якщо тільки воно не виходить за власні межі й не рухається в тому ж напрямку. Ви музикант і відкрили мені на це очі в безсловесних найвіддаленіших галузях вашого мистецтва, де форма й суть уже наблизилися до краю мовчання, де відокремлені форми нівелюють одна одну й зникають у блаженстві. Мені невідомо, чи можуть слова подолати той шлях крізь правду, безглуздість і простоту до тиші та на що той шлях схожий. Можливо, я знову щось напишу. А може, відцураюся від того, що, як ви мені пояснили, виявилося лише голою магією.
У якомусь сенсі ця книжка — історія мого життя. Але, сподіваюся, це ще й чесне оповідання, проста історія кохання. Мені б не хотілося, щоб у кінці здалося, наче я у своєму усамітненому щасті якимось чином забув про реальне існування тих, кого зробив своїми персонажами. Я згадаю тут двох. Прісцилла. Нехай я ніколи не зв’яжу докупи точні й випадкові деталі її нещасть і не забуду, що її смерть не була потребою. І Джуліан. Хай би якою пристрасною й напруженою була робота моєї думки щодо твого життя, я не вірю по-справжньому, люба моя дівчинко, що це я вигадав тебе. Ти завжди тікаєш із моїх обіймів. Мистецтво не може уподібнитися тобі, думка не може осягнути тебе. Я не знаю й не хочу знати нічого про твоє життя. Для мене ти зникла в темряві. Я розумію й розмірковую над тим, що десь ти смієшся, ти плачеш, ти читаєш книжки й готуєш страви, ти позіхаєш і, можливо, лежиш у чиїхось обіймах. Нехай я ніколи не заперечуватиму цього й не забуду, як у непомітній реальності мого життя, що мало слухалося часу, я кохав тебе. Це кохання залишиться, Джуліан, воно не зменшилося, хоча й змінилося; це кохання має дуже ясну й дуже точну пам’ять. І воно на диво рідко завдає мені болю. Лише іноді, вночі, подумавши, що зараз ти десь живеш та існуєш, я заходжуся слізьми.
Чотири післямови драматичних персонажів
Післямова Крістіан
Пан Локсій люб’язно показав мені рукопис мого колишнього чоловіка й запитав, чи не хотіла б я залишити до нього кілька коментарів, які ввійдуть до книжки. Думаю, що коментарів у мене небагато, окрім того, що вся книжка здається мені якоюсь фальшивою. Гадаю, чимало в ній — вигадка автора. Я зовсім не була «самовдоволеною» на суді, а насправді почувалася страшенно засмученою. Бути тоді самовдоволеною змогла б лише безсердечна людина. Бредлі має на будь-що свій погляд і підганяє все під власне бачення. Напевно, ми всі так робимо, але ж ми не записуємо це до книжок. Наш шлюб він теж зобразив геть не справедливо. Не хочу бути з ним грубою, мені його справді шкода. Мабуть, бути ув’язненим дуже гнітюче, хоча мушу визнати, що він тримається мужньо. (Кумедно, що Бредлі називає в’язницю монастирем. Нічогенький монастир.) Правду кажучи, не можу уявити собі нічого жахливішого за ув’язнення, і це велике досягнення, що йому взагалі вдалося написати книжку. Про цінність я не можу сказати нічого, бо я не літературний критик. Я маю на увазі цінність роману чи як його ще назвати. Але можу сказати, що те, що мені відомо, зображено в книжці не дуже правдиво. Бредлі ніколи не ненавидів мене, коли ми були одружені. Підозрюю, що мій колишній чоловік ніколи не відчував до мене ненависті, але через те, що я покинула його (про що взагалі не сказано в книжці), удавав, що ненавидить. Він описує, як я пригнічувала його, украла в нього власне «я» чи ще щось таке, і ці місця, дозволю собі зауважити, красномовні й дуже добре написані. Але в реальному житті все було геть інакше. Проблема нашого шлюбу полягала в тому, що я була занадто юною й хотіла більше веселощів і щастя, ніж Бредлі здатен був мені дати. А що в книжці він час від часу дуже кумедний і жартує над деякими речами (часом навіть там, де немає нічого смішного), читачеві може здатися, що разом із Бредлі дуже весело, але це не так, і не було так навіть за його молодих років. Між нами не було ніяких баталій, попри те, що сказано в книжці, я просто була дуже пригніченою, і він так само, тож я вирішила піти від нього, хоча Бредлі благав і благав мене залишитися (але цього він нам не повідомляє). Наш шлюб виявився помилкою. У другому шлюбі я була значно щасливішою. Можливо, я кпинила свого другого чоловіка, але ніколи не казала про нього всього того жахливого, що приписує мені Бредлі. Мій колишній чоловік ніколи не розумів жартів. Десь у книжці, я вже не можу знайти, де саме, він називає себе пуританином і, гадаю, має рацію. Він ніколи не розумів жінок. А ще, здається, він ревнував мене до мого другого чоловіка: людям ніколи не подобається, коли дружина щасливіша з кимось іншим. Зрозуміло, він помиляється, коли вважає, наче після повернення до Лондона на початку його «роману» я насправді цікавилася можливістю знову зійтися з ним. Цим я не переймалася. Я прийшла побачитися з ним тому, що він був мало не єдиним моїм знайомим у Лондоні, а ще тому, що мені було цікаво подивитися, що з ним сталося за весь цей час. Я мала радісний і задоволений настрій, хотіла побачити його, тому й заїхала. Я не потребувала його!!! Але я була йому потрібна, це одразу стало ясно як божий день, хоч він нічого про це як слід не пише. Він одразу став мене переслідувати. А коли я сказала йому, що хочу залишитися просто друзями, звичайнісінькими друзями, він розлютився та втратив рівновагу, підозрюю, тоді він написав усе те про ненависть до мене й про те, яка я жахлива, наче павучиха якась; усе це була помста за те, що, повернувшись до Лондона, я була з ним недостатньо дружньою. Насправді, гадаю, з книжки стає очевидно, що він знову закохався в мене, а може, кохав завжди. Для нього стало страшним потрясінням те, що я повернулася до Лондона й удруге знехтувала ним. Напевно, це врешті-решт і стало причиною того, що він утратив розум (саме це мій чоловік так прагнув довести на суді). І його сестра, і його мати були надзвичайно неврівноваженими невротичками; усій їхній родині не завадило б звернутися до психоаналітика. Я справді вірю, що Бредлі був божевільним, коли вбив Арнольда Баффіна, розум його затьмарився, а потім він одразу забув усе, наче сон. Ті снодійні пігулки, які він приймає, часто погіршують пам’ять. Гадаю, смерть сестри теж його жахливо засмутила, попри те що він не здавався засмученим і просто покинув її, хоча не міг не бачити, у якому вона стані; він радо віддав її мені, щоб я піклувалася про Прісциллу. Можливо, річ була в грошах, він завжди був дещо скупуватий. А те, що він каже про смерть сестри в післямові, як на мене, не справжні почуття, а лише докори сумління: він весь час мучився від почуття провини, хоча й не поводився через це краще. Стосовно міс Баффін: вона, мабуть, страшенно збентежена, бо, вочевидь, усе відбувалося лише в його уяві. Я навіть здивована, що таку книжку взагалі видадуть. Підозрюю, що він вигадав цю історію лише задля того, аби замаскувати своє кохання до мене. Хай там як, люди не закохуються ні сіло ні впало, як це буває в романах. Гадаю, проблема Бредлі в тому, що він так і не зміг вирватися зі свого оточення. Він завжди повертається до «крамниці» і, як мені здається, соромиться своїх батьків і того, що не здобув пристойної освіти; гадаю, це чимало пояснює. Боюся, він трохи сноб, а в цьому немає нічого хорошого. Мій чоловік вважає, що Бредлі взагалі не письменник, що йому варто було стати філософом, але для цього забракло освіти. Бредлі помиляється, пишучи, що ідея haute couture спала мені на думку лише під час судового процесу, навіть не знаю, з чого він це взяв. Я ніколи не збиралася братися за жіночу білизну разом із містером Баффіном, і планувала відкрити свій салон ще до повернення в Лондон. Утім, він не помиляється щодо одного: я маю хист до бізнесу, і казковий успіх мого салону за кілька років доводить це. Мій чоловік теж почувається в бізнесових справах як риба у воді, і його знання податків виявилося дуже доречним, тож із процесу вийшло хоч щось добре, навіть попри те, що я, як уже згадувала на початку, почувалася справді нещасною й мені по-спра