його (про що взагалі не сказано в книжці), удавав, що ненавидить. Він описує, як я пригнічувала його, украла в нього власне «я» чи ще щось таке, і ці місця, дозволю собі зауважити, красномовні й дуже добре написані. Але в реальному житті все було геть інакше. Проблема нашого шлюбу полягала в тому, що я була занадто юною й хотіла більше веселощів і щастя, ніж Бредлі здатен був мені дати. А що в книжці він час від часу дуже кумедний і жартує над деякими речами (часом навіть там, де немає нічого смішного), читачеві може здатися, що разом із Бредлі дуже весело, але це не так, і не було так навіть за його молодих років. Між нами не було ніяких баталій, попри те, що сказано в книжці, я просто була дуже пригніченою, і він так само, тож я вирішила піти від нього, хоча Бредлі благав і благав мене залишитися (але цього він нам не повідомляє). Наш шлюб виявився помилкою. У другому шлюбі я була значно щасливішою. Можливо, я кпинила свого другого чоловіка, але ніколи не казала про нього всього того жахливого, що приписує мені Бредлі. Мій колишній чоловік ніколи не розумів жартів. Десь у книжці, я вже не можу знайти, де саме, він називає себе пуританином і, гадаю, має рацію. Він ніколи не розумів жінок. А ще, здається, він ревнував мене до мого другого чоловіка: людям ніколи не подобається, коли дружина щасливіша з кимось іншим. Зрозуміло, він помиляється, коли вважає, наче після повернення до Лондона на початку його «роману» я насправді цікавилася можливістю знову зійтися з ним. Цим я не переймалася. Я прийшла побачитися з ним тому, що він був мало не єдиним моїм знайомим у Лондоні, а ще тому, що мені було цікаво подивитися, що з ним сталося за весь цей час. Я мала радісний і задоволений настрій, хотіла побачити його, тому й заїхала. Я не потребувала його!!! Але я була йому потрібна, це одразу стало ясно як божий день, хоч він нічого про це як слід не пише. Він одразу став мене переслідувати. А коли я сказала йому, що хочу залишитися просто друзями, звичайнісінькими друзями, він розлютився та втратив рівновагу, підозрюю, тоді він написав усе те про ненависть до мене й про те, яка я жахлива, наче павучиха якась; усе це була помста за те, що, повернувшись до Лондона, я була з ним недостатньо дружньою. Насправді, гадаю, з книжки стає очевидно, що він знову закохався в мене, а може, кохав завжди. Для нього стало страшним потрясінням те, що я повернулася до Лондона й удруге знехтувала ним. Напевно, це врешті-решт і стало причиною того, що він утратив розум (саме це мій чоловік так прагнув довести на суді). І його сестра, і його мати були надзвичайно неврівноваженими невротичками; усій їхній родині не завадило б звернутися до психоаналітика. Я справді вірю, що Бредлі був божевільним, коли вбив Арнольда Баффіна, розум його затьмарився, а потім він одразу забув усе, наче сон. Ті снодійні пігулки, які він приймає, часто погіршують пам’ять. Гадаю, смерть сестри теж його жахливо засмутила, попри те що він не здавався засмученим і просто покинув її, хоча не міг не бачити, у якому вона стані; він радо віддав її мені, щоб я піклувалася про Прісциллу. Можливо, річ була в грошах, він завжди був дещо скупуватий. А те, що він каже про смерть сестри в післямові, як на мене, не справжні почуття, а лише докори сумління: він весь час мучився від почуття провини, хоча й не поводився через це краще. Стосовно міс Баффін: вона, мабуть, страшенно збентежена, бо, вочевидь, усе відбувалося лише в його уяві. Я навіть здивована, що таку книжку взагалі видадуть. Підозрюю, що він вигадав цю історію лише задля того, аби замаскувати своє кохання до мене. Хай там як, люди не закохуються ні сіло ні впало, як це буває в романах. Гадаю, проблема Бредлі в тому, що він так і не зміг вирватися зі свого оточення. Він завжди повертається до «крамниці» і, як мені здається, соромиться своїх батьків і того, що не здобув пристойної освіти; гадаю, це чимало пояснює. Боюся, він трохи сноб, а в цьому немає нічого хорошого. Мій чоловік вважає, що Бредлі взагалі не письменник, що йому варто було стати філософом, але для цього забракло освіти. Бредлі помиляється, пишучи, що ідея haute couture спала мені на думку лише під час судового процесу, навіть не знаю, з чого він це взяв. Я ніколи не збиралася братися за жіночу білизну разом із містером Баффіном, і планувала відкрити свій салон ще до повернення в Лондон. Утім, він не помиляється щодо одного: я маю хист до бізнесу, і казковий успіх мого салону за кілька років доводить це. Мій чоловік теж почувається в бізнесових справах як риба у воді, і його знання податків виявилося дуже доречним, тож із процесу вийшло хоч щось добре, навіть попри те, що я, як уже згадувала на початку, почувалася справді нещасною й мені по-справжньому було дуже шкода бідолашного Бредлі. (І містера Баффіна, звичайно, теж.) Тепер мені дуже хотілося б донести до Бредлі, якщо він колись побачить ці мої слова: мені надзвичайно шкода його і я згадую про нього з любов’ю. Писати йому листи вже не має сенсу. Те, що Бредлі й досі божевільний, зрозуміло з його післямови до цієї історії, у якій він, схоже, уявляє, що став містиком чи ще кимось таким. Ця частина книжки надзвичайно моторошна і, на мою думку, дуже схожа на писанину божевільного. Та й до чого стільки галасу щодо мистецтва? Гадаю, ми можемо чудово жити й без нього. Як щодо соціальних працівників і людей, які трудяться над подоланням голоду, хіба всі вони невдахи чи якісь неповноцінні? Мистецтво — це ще не все на світі, але, звичайно, Бредлі вважатиме, що те, над чим він працює, — єдина вартісна річ. Принаймні тепер він нарешті видасть іще одну книжку. Гадаю, тепер уже всім відомо, що «містер Локсій» — це насправді один відомий видавець, який планує заробити чимало грошей на мемуарах Бредлі, і, сподіваюся, йому це вдасться. Мені казали, що недільні газети теж збираються їх опублікувати. Не знаю, чи отримують ті, хто сидить у в’язниці, авторську винагороду. Отже, людина, яку Бредлі називає своїм «учителем» і таке інше, яку він, схоже, високо цінує, — це хтось зовсім інший або він узагалі вигаданий, як, вочевидь, і багато іншого в цій історії. Я хочу ще раз повторити, що мені страшенно шкода Бредлі, і я сподіваюся, що він не почувається у в’язниці нещасним. Можливо, божевілля милосердне, якщо воно допомагає тобі уявляти себе щасливим, коли для цього немає підстав.