Крістіан Гартборн
Післямова Френсіса
Мені випала надзвичайна честь, і я із задоволенням додам до цього незвичного «життєпису» критичний епілог. Я радо роблю це, аби віддати шану моєму давньому другові, який досі чахне «під вартою», а також роблю це, усвідомлюючи свій обов’язок перед наукою. Такий надзвичайний приклад самоаналізу, написаний талановитою рукою, заслуговує на вдумливий і детальний коментар, для якого, як повідомив мене видавець, у цій книжці, на жаль, немає місця. Утім, я сподіваюся найближчим часом видати товстеньку книжку, над якою працюю вже якийсь час, про випадок Бредлі Пірсона; там буде детально трактовано його «автобіографію» — найголовніше зі свідчень у цій cause célèbre[134]. А тут я викладу стисле резюме кількох коротеньких моментів.
Не приховуючи очевидного, мені навряд чи варто казати, що в поведінці Бредлі Пірсона ми бачимо класичні симптоми Едіпового комплексу. Напевно, їх можна навіть назвати банальними. Більшість чоловіків любить своїх матерів і ненавидить батьків. Унаслідок цього чимало чоловіків ненавидить і боїться всіх жінок у дорослому житті. (На жаль, обожнюваній мамі ніколи не пробачають, що вона лягала в ліжко з ненависним татком!) Отак і з Бредлі. Який непересічний словниковий запас він використовує, щоб передати фізичну відразу, описуючи «панянок» у своєму оповіданні! Багато чоловіків, часто навіть не усвідомлюючи цього, вважають жінок нечистими. Думка про менструацію викликає нудоту й огиду. Жінки тхнуть. Жіноче начало — брудне, смердюче та м’яке. Чоловіче — чисте, чітке й тверде. Так і з нашим Бредлі. Ми бачимо, як він упивається (боюся, іншого слова тут не дібрати) фізичним розладом, нечистотою, хворобою своїх жінок. У випадку зі своєю сестрою його відраза до її симптомів старішання й психологічного розладу змушує Бредлі відвернутися від неї злим і нещадним чином; хоча в той самий час Бредлі проголошує свій моральний обов’язок перед нею й навіть свою любов. Безсумнівно, їй не пощастило: вона асоціюється в нього з крамницею, із задушливим простором — символом покинутого лона матері, представниці низького соціального стану. На жаль, ці символи в нашому людському житті радо сплітаються між собою, звиваються вінками причин і наслідків, і нам уже ніколи не вирватися з їхніх лещат! Більше того, фізичне сприйняття стає віддзеркаленням морального. Жінки брехливі, зрадливі й підступні. На противагу їм сам Бредлі виявляється відвертим пуританином, аскетом, високим струнким чоловіком, наче живим утіленням Поштової вежі, випнутим і сталевим. Із цього погляду навіть без справжніх сексуальних перемог наш герой сам собі здається «уявним донжуаном». (Як зворушливо він прохоплюється цим словом.)
Звичайно, з першого погляду стає зрозуміло, що суб’єкт нашого дослідження гомосексуал. Його нарцисизм типовий для людей такого сорту. (Особливо зважаючи на його опис самого себе на початку розповіді.) Його мазохізм (про нього я ще скажу більше), його вихваляння чоловічою силою, його відверта нестача особистості, його ставлення до жінок (про яке вже згадувалося), свідчення про його батьківські моделі поведінки — усе вказує в одному напрямі. Правду кажучи, його неочікувана «непереконливість» на суді, можливо, теж пояснюється цим. Він не вірить сам собі й навряд чи може сподіватися, що йому повірять суддя чи присяжні. Бредлі Пірсон пов’язує брак чіткого самоусвідомлення зі своєю творчою натурою. Але тут він помилково, як багато недосвідчених людей, плутає причину й наслідок. Більшість митців — гомосексуали. Це ніжні люди, схильні до правильних оцінок, позбавлені можливості самоствердження чоловіки й жінки, які через це можуть найкращим чином втілювати в собі цілий світ і надавати йому притулок у своїх душах.