Те, що «історія Бредлі Пірсона» розповідає про його кохання до жінки, не може спростувати нашої теорії. Бредлі сам дає нам усі потрібні докази. Коли вперше (у цій історії) на очі йому потрапляє юна панянка, він плутає її з хлопцем. Він закохується в неї, вважаючи її чоловіком. Статевий зв’язок із Джуліан удається йому, коли вона перевдягається принцом. (А хто, до речі, улюблений актор Бредлі? Найвидатніший з усіх гомосексуалів. Від чого фантазії Бредлі Пірсона злітають вище Поштової вежі? Від думки про хлопчиків, які перевдягаються в дівчат, які вдають, що вони хлопці!) До того ж ким насправді є ця дівчина? (Звісно ж, не варто забувати про її фіксацію на батькові, і немає жодної таємниці в тому, що вона вважає Бредлі замінником батька.) Донька протеже Бредлі, його суперника, ідола, ґедзя, друга, ворога, alter ego, Арнольда Баффіна. Наука запевняє, що це не випадковість. І вона не помиляється.
Коли я кажу, що Бредлі Пірсон був закоханий в Арнольда Баффіна, не варто думати, наче я вдаюся до грубих заяв. Ми маємо тут справу з психологією складної й витонченої особистості. Простіші, більш людські прив’язаності Бредлі могли скеровувати його до іншого об’єкта. Але символом сфокусованої пристрасті й метою кохання для цієї нещасної жертви самоомани був Арнольд Баффін. Саме Арнольда він кохав і ненавидів, саме його спотворений образ з’являвся в течії, над якою схиляється вічно стривожений, вічно захоплений Нарцис. Бредлі визнає (важливе слово), що в Арнольдові та в ньому самому є щось «демонічне». З літературного погляду, будь-який критик зауважить, що Арнольд надзвичайно «слабкий персонаж». І справді, чому вся ця історія здається такою «непевною», наче десь бракує чогось? Чому здається, що чогось бракує? Тому що Бредлі не «каже всієї правди». Він часто каже, що прив’язаний до Арнольда, що заздрить Арнольдові чи що одержимий Арнольдом, але не наважується передати ці почуття у своїй оповіді. Через таке замовчування оповідь, яка має палахкотіти жаром, насправді здається надзвичайно холодною.
Але найцікавіша тут не класична підміна об’єкта. Цей випадок цікавий перш за все тому, що Бредлі — митець, який просто перед нами відверто (а часто невідверто) розмірковує про мистецтво. Як він сам каже, душа, розпачливо прагнучи вижити, віднаходить щось глибше. Те, що він нерідко сам не розуміє значущості своїх роздумів, із доречним тлумаченням експерта може додати його твору ще більшої цінності для нас. Те, що Бредлі — мазохіст, є банальним критиканством. (А те, що всі митці — мазохісти, видається черговим трюїзмом.) Як легко око експерта помічає його одержимість літературою! Навіть найвидатніші митці не можуть приховати своїх слідів, замаскувати своїх дрібних грішків і взагалі стримати помірну радість у голосі! Саме заради цього працює митець, щоб зануритися до цієї сцени, щоб насолодитися цим таємним символом свого таємного кохання. Але хай яким він буде хитрим, йому не сховатися від ока науки. (Це одна з причин, чому митці завжди бояться науковців і зводять на них наклеп.) Бредлі лукавить, особливо переносячи своє кохання на звичний гетеросексуальний об’єкт, але хіба можливо не помітити, що насправді він насолоджується поразкою, завданою йому Арнольдом Баффіном?
Зрозуміло, що Арнольд Баффін — батьківський образ. Чому любов і ненависть Бредлі фіксуються саме на цьому письменникові? І чому саме письменником він так одержимо хоче стати? Вибір галузі мистецтва вже сам по собі важливий. Бредлі особисто й багатослівно каже нам, що його батьки тримали канцелярську крамничку. (Недарма отець і олівець перегукуються.) «Злочин» забруднення паперу (дефекація) — природний образ повстання проти батька. Саме тут нам варто шукати витоки тієї параної, симптоми якої Бредлі з характерною необізнаністю демонструє в цій історії. (Згадаймо лише, як Бредлі «інтерпретує» листа своєї дами серця!) Чому Бредлі з такою насолодою ідолізує «великі» канцелярські магазини? Батькові не вдалося цього досягнути! Всюдисуща подарована табакерка має той самий сенс. Цей «дарунок» значно перевищує ганебні ресурси батькової крамнички. (І, звісно ж, золото і зло теж перегукуються.) Цього відносно простого аспекту справи торкається моя стаття, яка невдовзі вийде у світ: «Більше про фрейдистський досвід Акрополя».