Значно цікавіше — з психологічного, якщо не з літературного погляду, — поетичніше й свідоміше Бредлі прикрашає свою власну тему. Автор хоча й туманно, та все ж «пояснює» загадкову назву книжки, яка має навіть точно не знаю скільки підтекстів. Бредлі говорить про «чорного Ероса». Також він згадує інше, ще загадковіше джерело натхнення. Те, що він має на увазі, якщо торкатися питання його цінності, може бути надзвичайно значущим, а може виявитися претензійною нісенітницею. І все ж неможливо сумніватися в психологічній «вазі» таких пояснень. Звісно ж, для чоловіків набагато природніше зображувати рушійну силу кохання в образі жінки, а для жінок — чоловіка. (Правда, що людина вигадала і Ероса, і Афродіту, але важливо, що Ероса народила Афродіта.) Проте Бредлі безсоромно зображує велетенського чорного здорованя (такого собі чорношкірого бугая), який, як він стверджує, з’явився, щоб упорядкувати його мистецьке й чоловіче життя. Більше того (хоча, хіба нам потрібно щось більше, щоб наша теорія була цілісною?), якщо нам заманеться глибше розібратися в особистості цієї потвори, достатньо буде лише порівняти два слова: принц і Пірсон. Щодо підозрілого містера Локсія, він теж виявляється нашим злегка замаскованим другом. Це помітно навіть у схожості літературних стилів. Нарцисизм людини з відхиленнями поглинає всіх персонажів і уживається лише з одним — самим собою. Бредлі вигадав містера Локсія, щоб той представляв світові його самого під маскою пишної голослівної об’єктивності. Про П. Локсія він каже: «Мені варто було вигадати його». Так він і вчинив!
Я сподіваюся, що мій давній друг, кинувши свій ерудований погляд на ці сторінки, поставиться поблажливо (я можу уявити, як він посміхається зі знайомою самовпевненою іронією) до спостережень простого науковця. Мушу запевнити, що до них мене спонукала не лише прохолодна любов до правди, але значно більше сповнена життям прихильність до приємної людини, яку автор цих рядків визнає й до якої відчуває вдячність. Раніше я вже натякав, що Бредлі дістав благословенний дар більш земного та більш «справжнього» почуття; він пережив інакші емоції — значно простіші, які не завдавали йому страждань. Я не використовуватиму (і не маю такої потреби) його погано замасковану любов до мене як доказ його збочених схильностей. (Очевидні спроби принизити об’єкт свого кохання — теж типова поведінка.) Утім, я не можу завершити цю маленьку монографію, не сказавши йому, що знав про його почуття і — сподіваюся, він повірить мені, — високо їх цінував.
Френсіс Марло,
психолог-консультант
Замовлення на мою книжку «Бредлі Пірсон, параноїк із канцелярської крамнички», яка незабаром вийде друком, можна надсилати на адресу видавця. Листи, адресовані до мого консультаційного кабінету, надсилайте туди ж.
Післямова Рейчел
«Містер Локсій» звернувся до мене по коментарі до фантастичної писанини вбивці мого чоловіка. Спершу я збиралася просто проігнорувати його прохання. Також я подумувала про судовий позов щодо заборони публікації цієї книжки. Утім, ця справа вже — я гадаю, невипадково — викликала чималий резонанс, тож заборона цих «звірянь» не приховала б того, про що я говорила, а навпаки, підігріла б цікавість публіки до таємного документа. Тоді вже краще щирість і співчуття. Гадаю, ми мусимо відчувати чи хоча б спробувати відчути до автора цих фантазій жалість і співчуття. Сумно, що, здобувши «усамітнення», якого, як він сам виголошує, Пірсон завжди прагнув, він спромігся написати лише якусь божевільну підліткову вигадку, а не серйозний витвір мистецтва, про який весь час торочив нам і на який вважав себе здатним.
Я не маю жодного бажання бути злою. Те, що навколо цієї жахливої трагедії знову здійнявся галас, завдало мені чимало страждань. Мені доводиться жити з розумінням того, що життя моє «зруйновано». Я сподіваюся й вірю, що нещастя не зробило мене злою. Я не хочу нікому завдавати болю. До того ж я сумніваюся, що моя щирість може завдати болю Бредлі Пірсону, який, схоже, заховався за непереможними латами своїх власних фантастичних уявлень про те, що сталося, і те, хто він такий.