— Ні. Не заперечуєте, якщо я тут трохи поприбираю? — Я поставив на ніжки стільчик і засновигав кімнатою, збираючи в кошик для паперів розбите скло та порцеляну — згадки про сутичку, яка тепер здавалася неможливою й несправжньою. Однією з жертв став червоноокий порцеляновий кролик, якого, як мені відомо, Рейчел дуже любила. Хто його розбив? Можливо, вона сама.
— Ми з Рейчел живемо в дуже щасливому шлюбі, — виголосив Арнольд.
— Так, я й не сумнівався. — Мабуть, він мав рацію. Імовірно, так вони й жили. Я знову сів, раптом відчувши себе надзвичайно втомленим.
— Певна річ, часом ми сперечаємося. Шлюб — це тривала подорож у тісному вагоні. Звісно, нерви не витримують. Кожна одружена людина — сама собі Джекілл і Гайд[9], інакше й бути не може. Можливо, ви й не здогадуєтеся, але Рейчел часом буває страшенною буркотухою. Іноді так і пилить, і пилить, і пилить своїм голосом. Особливо останнім часом; гадаю, річ у віці. Ви не повірите, але іноді вона товкмачить одне й те саме годинами.
— Жінки люблять побалакати.
— Це не балачки. Розумієте, вона повторює одне й те саме речення знову і знову, без кінця і краю.
— Що, дослівно? ЇЙ варто проконсультуватися з психіатром.
— Ні-ні-ні-ні, це лише підтверджує, що ви навіть гадки не маєте… Здається, що вона втратила глузд, але насправді Рейчел сповна розуму. Минає півгодини — і вона вже наспівує та готує вечерю. Отак воно й буває, мені це відомо і Рейчел також. Життя в шлюбі базується на висновках, яких дійшли обоє.
— Яке речення вона повторює, що каже? Наведіть приклад.
— Ні, ви не зрозумієте. У моїх устах це звучатиме жахливо, а насправді все інакше. Утовкмачить собі щось у голову й не може викинути. Наприклад, що я обговорюю її з іншими жінками.
— Ви ж не з тих, хто… Чи я помиляюся?
— Маєте на увазі, не з тих, хто стрибає в гречку? Ні, звісно ж, ні. Я — взірцевий чоловік. І Рейчел це дуже добре відомо. Я завжди кажу їй правду, і вона знає, що я ні з ким не кручу романів. Ну, добре, колись крутив, але розповів їй, і це було цілу вічність тому. Чому б я не мав розмовляти з іншими жінками, хіба ми вікторіанці?![10] Я мушу мати друзів і вільно з ними говорити, цим я не можу пожертвувати. А якщо когось це ображає, хай іде собі геть, краще йому так і вчинити. Що ж, насправді вона й не хоче, щоб я відмовився від друзів, дурниці все це. Чому б мені час від часу не поговорити про неї? Було б дуже кумедно, якби вона стала забороненою темою. А так ці балачки допомагають почати приємну, дружню бесіду, і я не кажу нічого такого, що не хотів би, щоб вона чула. Я ж не заперечую, щоб вона говорила про мене зі своїми друзями. Господи, ніхто не святий, і дружина — навіть не сумніваюся — теж говорить про мене, у неї ціла купа друзів, вона-бо не відлюдниця. Рейчел каже, що викинула свої таланти коту під хвіст, але це не так, є тисячі можливостей для самовираження, і не обов’язково бути клятим митцем. Вона досить розумна, могла б стати секретаркою чи кимсь таким, якби хотіла, але чи хоче вона цього насправді? Звісно ж, ні. Це просто порожні нарікання, і Рейчел сама це знає, це просто якась образа на мене саме цієї хвилини. Вона бере участь у безлічі цікавих проектів: якісь нескінченні комітети, кампанії на захист того чи того — вона знається з найрізноманітнішими людьми, членами Парламенту й значно важливішими за мене персонами! Вона вірить у свої сили…
— Це просто настрій, — припустив я. — У жінок трапляються перепади настрою. — Розпачливий голос, який я чув нагорі, тепер уже здавався далеким. І тоді я збагнув, що чиню точнісінько так, як вона й передбачала.
— Я знаю, — погодився Арнольд. — Вибачте, Бредлі. Я занадто розпалився й кажу дурниці. Спочатку потрясіння, а потім аж на душі полегшало, розумієте? Можливо, я був не цілком справедливий щодо Рейчел; насправді все не так уже й погано, як здається; усе зовсім не погано. Мені варто бути терплячішим. У цьому віці всі жінки стають трохи дивними. Гадаю, це минеться. Підозрюю, що всі вони якимось чином переоцінюють своє життя. Мабуть, через відчуття втрати, через остаточне прощання з молодістю. Гадаю, схильність до істерик не така вже й рідкість. — Він подумав і додав: — Вона надзвичайно жіночна. Такі, як вона, дуже сильні жінки. Їй-богу, Рейчел просто дивовижна.
У вбиральні нагорі спустили воду. Арнольд спробував підвестися, але знову впав у крісло.
— От бачите. Вона спуститься. Поки що не хочу її непокоїти. Перепрошую, що завдав вам клопоту, Бредлі, для цього не було причин, я просто по-дурному запанікував.
9
Джекілл, Гайд — персонажі новели Роберта Луїса Стівенсона «Химерна історія доктора Джекілла і містера Гайда», уперше опублікованої в січні 1886 року в Лондоні. Доктор Джекілл і містер Гайд — це дві сутності однієї й тієї самої людини, які мають протилежні характери.