Нескладно уявити, як цей документ засмутив мене. Правду кажучи, я не звинувачую Б. П. у тому, що він навмисно хоче оприлюднити цю ганебну публікацію. Його принаймні можна зрозуміти: він написав цю вигадану нісенітницю, щоб розрадити себе в тому жорсткому місці й відволіктися від справжнього каяття й докорів сумління. Провину за цю злочинну публікацію я покладаю на самозваного містера Локсія (чи «Люксія», як він, здається, іноді себе називає). Кілька газет натякали, що містер Локсій — nom de guerre[140] сусіда по камері нещасного Б. П., до якого він, схоже, відчув болісну пристрасть. Під цим іменем ховається горезвісний насильник і вбивця, добре відомий музикант-віртуоз, який надзвичайно жорстоко вбив свого успішного друга-музиканта; нещодавно газетні заголовки волали лише про це. Можливо, схожість злочинів зблизила цих двох нещасних людей. Добре відомо, як заздрять одне одному митці.
Насамкінець хочу сказати — і впевнена, що висловлю також думку своєї доньки, з якою тимчасово не підтримую зв’язок, бо тепер вона стала відомою письменницею й живе за кордоном. Я не тримаю на нього зла, бо до нього варто ставитися як до суттєво неврівноваженої, якщо не божевільної людини, і щиро співчуваю його беззаперечним стражданням.
Рейчел Баффін
Післямова Джуліан
Я прочитала історію, а також інші післямови. Гадаю, автори інших післямов не мали такої честі. Це містер Локсій дозволив мені. (З кількох причин, про які я здогадуюся.) Утім, сказати я можу не так багато.
Це сумна історія, сповнена справжнього болю. Для мене це був страшний час, і багато що я забула. Я страшенно любила батька. Це, мабуть, найголовніше, що я можу сказати. Я любила його. Через його насильницьку смерть я мало не збожеволіла. Я мало не збожеволіла під час процесу над Пірсоном.
З того періоду мого життя в спогадах залишилися лише туманні латки, лише окремі сцени. Забуття милосердне. Людські створіння забувають значно більше, ніж зазвичай вважають, особливо після потрясіння.
Від тих подій минуло не так багато часу. Проте для молодої людини ці роки видалися довгими. Тепер мене від тих подій відділяють століття. Я бачу їх у звуженій перспективі й себе серед них — дитиною. Це історія старого чоловіка та дитини. Я кажу так, вважаючи цю історію літературним твором, хоча й розумію, що йдеться про мене саму. Чи залишаємося ми такими самими, як у дитинстві? Що в нас залишається незмінним? Я була дитиною, я визнаю це й водночас не можу себе впізнати.
Наприклад, процитований лист. Невже я написала цього листа? (Невже він зберіг його?) Це здається немислимим. І ті слова, які я казала (начебто). Зрозуміло, що вони — вигадка чиєїсь чужої уяви. Часом та дитина на все реагує занадто по-дитячому. Тепер я здаюся собі «розумною». Чи могла розумна я бути тією дитиною? Подекуди там є роздуми, які не могли спасти мені на гадку. Думки, які просочилися просто з голови автора. (Я не надто переконливий «персонаж».) Хіба я не була розгубленою, наляканою дитиною в абсолютно новій ситуації? Так, мені це здається літературною вигадкою.
Мій батько абсолютно мав рацію, коли не заохочував мене до письменництва. А Пірсон помилявся, коли заохочував. Тепер я це розумію. Немає сенсу писати в ранньому віці, коли ще нічого не розумієш, не володієш майстерністю й перебуваєш у полоні власних емоцій. Свої юні роки краще витратити на навчання. Пірсон стверджує, що мій батько був невисокої думки про мій хист. Насправді все було навпаки. Мій батько був чоловік, який часто казав зовсім не те, що думав, через скромність або страх зурочити. Таке нерідко трапляється.
Доктор Марло називає книжку «холодною», і його можна зрозуміти. У цій книжці чимало теорій. З іншого боку, це дуже «гаряча» книжка (аж занадто «гаряча»), сповнена невимушених особистих емоцій. А ще поспішних суджень, часом не зовсім правильних. Можливо, над нею потрібно знову і знову розмірковувати, як над поезією. Можливо, над кожним романом потрібно весь час розмірковувати, і по-справжньому видатний письменник пише лише один роман. (Флобер?) Моя мати правильно називає мене письменницею, але помиляється щодо моєї галузі. (Я поетка.)