Тож словами я оперую обережно й не витрачаю їх дарма. В одному з уривків Пірсон пише про тишу. Ця частина мені сподобалася. Мабуть, він має рацію, коли каже, що пережите нами стає дорожчим, коли ми мовчимо про нього. Як і у випадку з двома людьми, розмова зі стороннім руйнує все. Мистецтво потаємне потаємне потаємне. Але воно володіє даром мови, інакше не змогло б існувати. Мистецтво публічне публічне публічне. (Проте лише тоді, коли хороше.) Мистецтво коротке. (Не з погляду часу.) Це не наука, не кохання, не влада і не служба. Але це їхній єдиний справжній голос. Це їхня істина. Вона заглиблюється й не патякає зайвого.
Пірсон завжди ненавидів музику. Це я пригадую. Я пам’ятаю, як він безцеремонно вимикає татів програвач. (Черговий акт насилля.) Тоді я була маленькою дитиною. Я бачу цю сцену. Він ненавидів музику. Містер Локсій, мабуть, хороший учитель. (Правду кажучи, я знаю, що так і є, якщо лише слово «вчитель» тут доречне.) Але хіба ж у цьому немає іронії? Пірсон ціле життя гарував над своїми творами. Я бачила його записники. Видно, що він працював. Там записано чимало слів. А тепер йому, напевно, залишилася тільки музика — і жодного слова. Тепер існує лише музика, а далі — тиша. Чому?
Зізнаюся, що ніколи не читала написаних Пірсоном книжок. Гадаю, їх було декілька. Щодо цього моя мати помиляється. Хорошим критиком я його теж не вважала. Мені здається, що в Шекспірі він розумів лише вульгарщину. Але я захоплювалася його життям, тим, яким уявляла собі. Він здавався мені прикладом: людиною, яка все життя намагалася і весь час зазнавала поразки. Видавалося надзвичайним, що він не полишав спроб. (Хоча часом це здавалося нерозумним.) Природно, що я захоплювалася і своїм батьком теж. У цьому не було розбіжності. Мабуть, якийсь пророчий інстинкт змусив мене полюбити ідею невеличкої публікації. (Поет, якому дав життя романіст, мусить оплакувати батьківську багатослівність.) Він підкинув мені ідеї, що ті, хто працюють таємно, займаються дрібницями. Але це була лише ідея. Пірсон публікувався стільки, скільки міг. Якщо мій батько був Теслею, Пірсон точно був Моржем[141].
У цьому твердженні немає нічого особистого. Слова призначені для приховування, мистецтво — це і є приховування. Істина відкривається в утаємниченості та небагатослівній дисципліні. Я хочу посперечатися щодо загальних питань. Мені здається, Пірсон доходить думки, що музика — найвизначніше з мистецтв, лише через сентиментальність. Чи вірить він у це? Він просто повторює, наче папуга. Безсумнівно, це вплинув на нього містер Локсій. Музика — це мистецтво й заразом символ мистецтва загалом. Найуніверсальніший символ. Але найвидатніше мистецтво — це поезія, бо слова — це душа в найчистішому вигляді, це очищена матерія. Пробачте, містере Локсій.
А тепер щодо найголовнішого. Пірсон помилявся, коли ототожнював свого Ероса із джерелом мистецтва. Навіть попри його слова про те, що один — «просто» тінь другого. Насправді я відчуваю в книжці жар, а не холод. Справжнє мистецтво дуже, дуже холодне. Особливо коли зображує пристрасть, бо її можна зобразити лише так. Пірсон скаламутив воду. Еротичне кохання ніколи не стане натхненням для мистецтва. Хіба для поганого мистецтва, якщо бути абсолютно точною. Душевну енергію до самісінького дна (чи до самісінького вершечка) можна назвати сексом. Мене це не займає. Глибинні джерела людського кохання — це не джерела мистецтва. Демон кохання — не демон мистецтва. Кохання має стосунок до володіння та самовиправдання, а мистецтво — ні. Змішувати його докупи з Еросом, хай навіть чорним, — найтонша й найрозпусніша помилка, якої лише може припуститися митець. Мистецтво не можна плутати з коханням, так само, як і з політикою. Мистецтво не має нічого спільного ані з розрадою, ані з можливим майбутнім. Мистецтво пов’язане лише з правдою, в її найнеприємнішій, найменш корисній, а тому найістиннішій формі. (Агов, ви, хто слухає мене, хіба не так?) Пірсон був недостатньо холодним. Так само, як мій батько.
Але навіть це нічого не пояснює. Пірсон сказав, що кожен митець — мазохіст власної музи. Утім, напевно, тепер він уже й сам зрозумів, що це неправда. (Саме в цьому, імовірно, й ховається ключ до його поразок.) І більшої неправди не існує. Обожнювання фокусується на собі самому. Той, хто обожнює, уклякає, як уклякав Нарцис, аби подивитися на воду. Доктор Марло каже, що митці надають у своїх душах притулок цілому світові. Так. Але в цьому разі вони не можуть бути нарцистичними. І, звичайно, не всі митці гомосексуальні. (Що за дурниці!) Мистецтво — це не релігія, не обожнювання й не нав’язлива думка, яка змушує діяти.