Залишилося дві речі. Одна з них — коротко відзвітувати про останні дні Бредлі Пірсона. Інша — вирішити питання (лише теоретично — факти я залишу на її совісті) з місіс Беллінґ. Почну я саме із цього, хоч і коротко. Мистецтво, моя люба місіс Беллінґ, значно витриваліша та грубіша рослина, ніж здається вам, судячи з вашого надзвичайно літературного допису. Ваша красномовність, яка, боюся, межує з романтикою, ба навіть сентиментальністю, — це красномовність юності. Ви зрозумієте це, коли подорослішаєте в мистецтві. (Можливо, тоді вам навіть випаде честь зрозуміти Шекспірову вульгарність.) Про душу ми завжди висловлюємося метафорично; і цими метафорами варто швидко скористатися й одразу викинути геть. Говорити про душу прямо ми можемо, напевно, лише з близькими людьми. Саме тому моральні філософствування марні. Жодна наука не переймається таким. І не має таких глибин, із яких вам, місіс Беллінґ, або якійсь іншій людині відкрилося б нарешті розуміння, чим живиться, а чим не живиться мистецтво. Чому ви так палко бажаєте поділити того чорного здорованя навпіл, чого ви боїтеся? (Відповідь на це питання може багато пояснити вам.) Сказати, що видатне мистецтво може бути таким вульгарним і порнографічним, як йому заманеться, означає нічого не сказати. Мистецтво має багато спільного з веселощами, грою й абсурдом. Місіс Баффін каже, що Бредлі був посміховиськом. Усі людські створіння — посміховиська. Мистецтво оспівує це. Мистецтво — це пригодницькі оповідання. (Чому ви глузуєте з пригодницьких оповідань, місіс Баффін?) Звісно ж, воно також має багато спільного з істиною, воно створює істину. Але відкрити йому очі на це може що завгодно. Навіть еротичне кохання може. Синтез Бредлі видається наївним, можливо, так і є. За єдністю мистецтва можуть ховатися відмінності, але за відмінностями причаїлася єдність, і як далеко може вдивлятися в цей образ людська істота, а як далеко мусить дивитися митець? Мистецтво наділене власним аскетизмом. Над аскетизмом філософії воно може лише поглузувати.
Щодо музики, про яку місіс Беллінґ різко каже, що вона уособлення всіх видів мистецтва, але не їхня королева: я не схильний сперечатися. Направду, я — саме той, хто може оцінити її аргумент. Я відомий як музикант, але цікавлюся всіма видами мистецтва. Музика зіставляє звук та час і таким чином виявляє останні межі людського спілкування. Проте різні види мистецтва формують не піраміду, а коло. Вони захищають зовнішні кордони мови, а її вдосконалення — потрібна умова для всіх простіших форм спілкування. Без цього захисту людина повернулася б до рівня тварин. Те, що музика вказує на тишу, це ще один образ, використаний Бредлі. Усі митці мріють про тишу, до якої вони змушені ввійти, як деякі тварини, що для розплоду повертаються в море. Творець форм приречений на безформність, навіть якщо ризикує, що вона його згубить. Що б робив Бредлі, якби залишився серед живих? Чи написав би він наступну книжку, нарешті визначну? Можливо. Людська душа сповнена сюрпризів.
Бредлі помер добре, ніжно, спокійно, як пристало людині. Я чітко пам’ятаю просте вразливе здивування, коли (я був присутній при цьому) лікар повідомив йому найгірше. Він мав той самий вигляд, що й колись, коли не втримав великий порцеляновий чайник і побачив, що розбив його. Він вигукнув: «Ох!» — і повернувся до мене. Далі все відбулося швидко. Незабаром він уже не вставав із ліжка. Нетерпляча рука смерті ліпила його, зовсім скоро перетворивши галову на череп. Він не намагався писати. Розмовляв зі мною, просив пояснити якісь речі, тримав мене за руку. Ми разом слухали музику.
Уранці свого останнього дня він сказав мені:
— Мій любий друже, мені так шкода… що я й досі тут… набридаю вам. — А потім додав: — Не здіймайте галасу, обіцяєте?
— Про що це ви?
— Про мою невинність. Воно того не вартує. Тепер це вже не має значення.
Ми слухали Моцарта по приймачу Бредлі. Пізніше він озвався:
— Я шкодую, що не написав «Острів скарбів».
До вечора він став зовсім слабким і ледве міг говорити.
— Любий, розкажіть мені…
— Що?
— Про ту оперу.
— Яку?
— «Кавалер троянди». — Після цього він трохи помовчав, а потім сказав: — Як вона закінчується? Той юнак… як його звуть?..
— Октавіан.
— Він залишився з Маршальшою чи покинув її та знайшов собі молоденьку дівчину, свою однолітку?
— Він знайшов собі однолітку й пішов від Маршальші.
— Що ж, це було правильне рішення, чи не так?
По тому він повернувся, тримаючись за мою руку, і зручно вмостився, наче збираючись поспати. І заснув.