— Я цього ніколи й не казав! — запалився Арнольд. — Я ніколи не копіюю нічого з життя.
— А ваша дружина вважає інакше.
— Ось воно що. О Боже!
— Підслуховувати балачки та смакувати ганебні подробиці — це ще не мистецтво!
— Звісно ж, ні…
— І мінливий романтичний міф — теж ні. Мистецтво — це уява. Уява змінює реальність, переплавляє її. Без уяви накопичуються, з одного боку, дурнуваті деталі, а з іншого — порожні мрії.
— Бредлі, я знаю, що ви…
— Мистецтво — це не балачки плюс фантазія. Мистецтво народжується в нескінченній стриманості й тиші.
— З нескінченної тиші не народиться мистецтво! Лише люди без жодної краплі таланту вважають, що більше — значить гірше!
— Створювати щось можна лише тоді, коли відчуваєш, що маєш вроджене право володіти ним. А ті, хто шукають простіших шляхів, ніколи не отримають нагороди…
— Дурниці! Я пишу попри те, подобається мені це чи ні. І завершую створене, досконале воно чи ні. А все інше — просто лицемірство. Мені не потрібна муза. Це й значить — бути професійним письменником.
— Тоді я, слава Богу, не «професійний письменник».
— Бредлі, ви просто великомученик. І занадто романтизуєте мистецтво. Коли йдеться про нього, ви справжній мазохіст, вам хочеться страждати, хочеться відчувати, що ваша нездатність творити має якесь стале значення.
— Бо так і є.
— Досить вам, будьте простішим, дозвольте собі збадьоритися! Не уявляю, чому ви такий набундючений. Ваша проблема в тому, що ви думаєте про себе як про «письменника». Чому б не думати про себе як про людину, яка час від часу пише щось, яка може написати щось у майбутньому? Навіщо перетворювати це на життєву драму?
— Нічого подібного, я не думаю про себе як про письменника. Це ви «письменник» до кінчиків нігтів, а я — ні. Я вважаю себе митцем, захопленим своєю справою. І звісно ж, це життєва драма. Чи ви натякаєте, що я якийсь дилетант?
— Ні-ні…
— Тому що, якщо так…
— Бредлі, прошу, не починаймо знову давньої дурнуватої сварки. У мене вже сил немає.
— Гаразд. Перепрошую. Вибачте.
— Ви так розпалюєтеся й так витіювато висловлюєтеся. Весь час здається, що ви цитуєте когось.
У кишені мого плаща лежав складений відгук на Арнольдів роман і пік мене вогнем. Книжка Арнольда Баффіна була скупченням потішних анекдотів, зліплених у «пікантні історії» за допомогою напівсирого необдуманого символізму. Темні сили уяви кидалися в очі своєю відсутністю. Арнольд Баффін писав забагато, зашвидко. Правду кажучи, Арнольд Баффін був просто талановитий журналіст.
— Поновімо наші недільні зустрічі, — запропонував він. — Я діставав таку насолоду від наших бесід… Але нам варто намагатися не втрапляти більше в цю пастку для старих щурів. Щойно заходить мова про певні теми, ми обидва перетворюємося на механічні іграшки та дзижчимо як заведені. Чому б вам не приєднатися до нас за ланчем наступної неділі?
— Сумніваюся, що Рейчел захоче мене бачити наступної неділі.
— Чому ні?
— Та й усе одно я їду за кордон.
— Справді, я й забув. Куди збираєтеся?
— До Італії. Поки що точно все не спланував.
— Але ж ви не одразу поїдете, хіба ні? Приходьте в неділю. І повідомте нас, куди саме в Італії ви плануєте навідатися. Ми теж там будемо, могли б зустрітися.
— Я зателефоную. А зараз, Арнольде, мені краще піти.
— Гаразд. Дякую. І не турбуйтеся через нас, самі знаєте.
Я бачив, що він не може дочекатися, коли я вже піду. Не дивно: ми обидва були виснажені.
Арнольд помахав мені рукою та квапливо зачинив двері. Дійшовши до хвіртки, я почув його грамофон. Мій друг, мабуть, побіг назад до вітальні та, наче одержимий, завів платівку. Мелодія нагадувала Стравінського чи когось такого. Від музики та його вчинку мені аж зуби зціпило. Боюся, я належу до тих людей, які, за Шекспіром, «на зраду здатні, на грабунки й підступ»[11].
Глипнувши на годинника, я здивувався: було вже близько восьмої вечора. Знову засяяло сонце, хоча частина неба ховалася за темною, з металевим відблиском хмарою, мов за завісою. Світло було дещо моторошним, як трапляється літніми вечорами, коли ясне, але знесилене сонце розсипає в надвечірньому повітрі свої промені. Я помітив, як жахливо чітко окреслилося зелене листя приміських садів. Крилаті щебетухи й досі розливалися безглуздими піснями.
Від страху й потрясіння я почувався дуже втомленим і ледь сп’янілим — ноги мене майже не тримали. У мені вирували почуття. Частково я й досі відчував те легке нечестиве вдоволення, яке з’явилося, коли почув, що мій друг (тим паче цей друг) вскочив у халепу. З іншого боку, я радів, що не осоромився під час її вирішення. Утім, цілком можливо, що за це мені ще доведеться поплатитися. І Арнольд, і Рейчел можуть обурюватися моєю роллю в цій історії, а тоді їм заманеться покарати мене. Такі неприємності особливо дратували тепер, коли я збирався зникнути й на деякий час узагалі забути про Арнольда. Раптом я стривожено відчув себе бранцем власних гніву, роздратування та прихильності. Ця залежність обурювала й лякала. Я навіть розмірковував, чи не варто дочекатися неділі й відкласти свій від’їзд. У неділю я дістав би нагоду дослідити обстановку, оцінити збитки, трохи все залагодити. А вже потім втратити до цього інтерес і поїхати собі. Те, що вони вдвох гніватимуться на мене, свідка своєї сварки, здавалося неминучим. А втім, обоє були люди пристойні й розважливі, тож я міг сподіватися, що вони свідомо намагатимуться стримувати свої образи. Це свідчило на користь того, що варто зустрітися з Баффінами якнайшвидше й дозволити їм опанувати свої почуття, перш ніж час мине й події стануть історією. Проте в тих моторошних сутінках у мене виникло пророче передчуття, що, якщо не втечу до неділі, щось схопить мене й не відпускатиме. Я навіть подумав, чи не зупинити, бува, таксі (повз мене якраз проїжджало одне), повернутися додому, взяти валізи й вирушити на вокзал, а там сісти на перший-ліпший потяг, навіть якщо доведеться чекати до ранку. Але це, звичайно, була абсурдна ідея.
11
Рядок із комедії Вільяма Шекспіра «Венеціанський купець» (дія V, сцена 1). Переклад Ірини Стешенко.