Потрясіння від звільнення виявилося сильнішим, ніж я гадав. Гартборн попереджав мене, що так і буде, але я не йняв йому віри. Напевно, я значно більше був людиною звички, ніж вважав. А можливо, річ утім, що я з тупістю, яку насилу можна пробачити, вірив, наче разом зі свободою спаде натхнення, і зовсім не очікував, що мій дар покине мене. Раніше я весь час працював. Насправді — весь час писав і весь час знищував написане. Не скажу, скільки сторінок я знищив, але їхня кількість величезна. Я пишався цим і засмучувався. Часом почувався так, наче опинився у (яка жахлива фраза) безвиході. Але я ніколи не втрачав надії сягнути високої майстерності. Лише надія, віра й непохитна відданість змушували мене повільно рухатися вперед, дозрівати й жити наодинці зі своїми емоціями. Принаймні я знав, що завжди зможу щось написати.
Утім, коли я покинув своє податкове відомство та міг щоранку сидіти вдома за столом і думати про будь-що, про що мені заманеться, виявилося, що думок немає взагалі. Але з найзапеклішою смиренністю я пережив навіть це. Я чекав. Намагався розробити для себе звичну рутину: монотонність, що стане джерелом для чогось значущого. Я чекав, я слухав. Я жив, як скоро поясню детальніше, у галасливій частині Лондона, у вбогому районі, який колись вважали пристойним. Гадаю, разом із моїм районом я теж здійснив своє паломництво подалі від пристойності. Раніше мене ніколи не дратував гамір, а тоді став дратувати. Уперше в житті я шалено прагнув тиші.
Звичайно, можна в’їдливо пожартувати, що в якомусь сенсі я завжди був прихильник тиші. Арнольд Баффін колись, сміючись, повідомив мені щось подібне й боляче мене образив. Три короткі книжечки за сорок років безперервних літературних зусиль навряд чи можна назвати балакучістю. Якщо я й справді розумівся на цінностях, то точно знав, як іноді важливо до певного моменту тримати язика за зубами, навіть якщо це загрожує життям без єдиного слова. Писати наче одружуватися. На це в жодному разі не можна наважуватися, поки сам не здивуєшся своєму щастю. Хоч як верти, я завжди ненавидів невпинний словесний пронос. Усупереч модній думці, негативне завжди сильніше за позитивне та його творця. Однак тоді я потребував справжньої тиші.
Тож я вирішив поїхати з Лондона на деякий час й одразу відчув близькість до своїх захованих скарбів. Отже, вирішив я, упевненість повернулася, і відчув ту приховану силу, яка причаїлася всередині, саме вона є справжньою благодаттю митців. Я надумав винайняти на літо котедж на березі моря. За ціле життя я ніколи не мав удосталь моря. Ніколи не жив біля нього в самотній місцині, де навколо лише шурхіт хвиль — навіть не звук, а, власне, бурмотіння тиші. А що про це вже зайшла мова, мушу також розповісти про одну не дуже розважливу ідею, яку плекав уже досить довго: я чомусь був переконаний, що, перш ніж стати видатним письменником, мушу пережити якесь «велике випробування». Дарма я на нього сподівався. Навіть Світовій війні (я ніколи не вдягав військової форми) не вдалося порушити мій життєвий спокій. Кожен день був нудний і безмовний. Ця абсолютна тиша й шляхетна сором’язливість, про яку я вже казав, заволоділи мною настільки, що спроба провести літо за межами Лондона — хай навіть на мить — здавалася мені подвигом. Зрозуміло, що для такого консервативного, нервового чоловіка, як я, пуританина й раба власних звичок, цей від’їзд зі зрозумілих причин був цілою пригодою, безстрашним і непередбачуваним кроком. А може, я інтуїтивно відчував, які жахливі події чекають, коли нарешті зможуть утілитися в життя, і тремтять від нетерплячки, заклякнувши за завісою майбутнього. В око (яке опікувалося пошуками) мені впало одне оголошення: котедж на березі моря за помірковану платню. Під назвою «Патара». Я домовився про все потрібне й уже збирався їхати, коли Френсіс Марло, наче посланець долі, постукав у мої двері. Урешті-решт я таки дістався до «Патари», але те, що там сталося, не мало нічого спільного з моїми передчуттями.
Перечитуючи цю передмову, я переконуюсь, що вона зображує мене блідо. Мабуть, передати словами щось величне може тільки геній. Хоча я творча особистість, мене точніше буде вважати пуританином, а не естетом. Я знаю, що людське життя жахливе. Знаю, що воно анітрохи не схоже на мистецтво. Я не визнаю ніякої віри, окрім власного життєвого покликання. Традиційні релігії схожі на сни, де за крок від поверхні завжди ховається страшний і моторошний світ. Кожну людину, навіть найвизначнішу, з легкістю можна знищити, ще нікому не вдавалося врятуватися. Будь-яка теорія, що заперечує це, бреше. Я не маю жодної теорії. Справжня політика — це висушування сліз і нескінченна боротьба за свободу. Без свободи немає ані правди, ані мистецтва. Я схиляю голову перед видатними митцями й людьми, які здатні сказати тиранові «ні».