Так сталося, що я навмисно відкладав свій від’їзд. Що, якби я не вдався до цього? Я мав би зникнути на ціле літо в місці, якого, між іншим, ніколи не бачив і яке обрав наосліп. Я не повідомив Арнольда, куди зібрався. Хотів заінтригувати його. Цікаво, чому? Через якусь незрозумілу злість? Таємниці завжди видаються важливішими, ніж насправді. З непохитною неоднозначністю я сказав йому, що вирушаю за кордон і не можу залишити адресу. Навіщо я збрехав? Гадаю, почасти хотів здивувати його. Я був із тих людей, які ніколи нікуди не їздять. Мабуть, настав час здивувати Арнольда. Свою сестру, Прісциллу, я теж не попередив, що їду з Лондона. І нічого дивного — вона жила в Брістолі зі своїм чоловіком, якого я вважав неприємною персоною. А що, якби я встиг вийти з будинку, перш ніж Френсіс Марло постукав у двері? А що, якби трамвай приїхав на зупинку й повіз Принципа геть, перш ніж автомобіль ерцгерцога виїхав з-за рогу?[4]
Я перепакував валізи й переклав до кишені, щоб перечитати в потязі, третю версію мого відгуку на останній роман Арнольда Баффіна. Арнольд, плідний і популярний романіст, видавав щороку по книжці й ніколи надовго не зникав з-перед очей публіки. Моя думка про його твори дещо відрізнялася від його власної. Часом близькі друзі сходяться на думці, що їхні погляди стосовно важливих тем відрізняються, і в цій зоні западає тиша. Так уже якийсь час було і з нами. Митці — дуже чутливі люди. А втім, я погортав його останню книжку, знайшов кілька місць, що мені сподобалися, і погодився написати відгук на неї для газети «Сандей». Відгуки я пишу нечасто, бо до мене нечасто по них звертаються. Але цього разу я вирішив, що зможу загладити свою провину за колишнє критиканство, яке, можливо, ображало Арнольда. Однак, прочитавши роман уважніше, я, сповнившись жалю, переконався, що він не подобається мені так само, як і його численні conferèes[5], і виявив, що пишу не відгук, а суцільні нападки на Арнольдову oeuvre[6]. Що ж робити? Я не хотів ображати редактора: часом хочеться побачити своє ім’я в пресі. І хіба не повинен критик висловлюватися безстрашно? З іншого боку, Арнольд — мій давній друг.
А потім від парадного входу озвався (я й так уже занадто довго відкладав його своїми розхристаними балачками) дзвінок.
За дверима (він уже зайшов до будинку, але стояв за порогом моєї квартири) чекав незнайомець. Він, здавалося, тремтів, можливо, від вітру, що не оминув його своєю увагою, а може, від хвилювання чи алкоголю. Убраний він був у дуже старий синій плащ, а його шию зашморгом стискав довгий шарф жовто-коричневого кольору. Чоловік був гладкий (плащ не застібався) і невисокий, з копицею нестриженого посивілого волосся, круглим обличчям, гачкуватим носом, надзвичайно великим червоним ротом й очима, що занадто близько тулилися одне до одного. Він здавався, як спало пізніше мені на думку, якоюсь карикатурою на ведмедя. У справжніх ведмедів, гадаю, очі розташовані достатньо широко, а ось на карикатурах тварин завжди малюють із близько посадженими очицями, імовірно, щоб підкреслити кепську вдачу й підступність. Він мені не сподобався. Чоловік випромінював щось надзвичайно зловісне, хоча мені й не вдавалося визначити, що саме. До того ж від нього неприємно тхнуло.
Мабуть, на цьому місці я можу знову зупинитися на хвильку, щоб описати себе. Я худорлявий, високий, на зріст трохи вищий за шість футів[7], досить непоганий на вигляд, поки що не облисів і маю світле, дещо вицвіле, шовковисте й пряме волосся. У мене сором’язливе, нервове обличчя з чуттєвим виразом, м’якими рисами, тонкими вустами й синіми очима. Окулярів я не ношу та здаюся значно молодшим за свій справжній вік.
Смердючий чоловік на порозі одразу взявся щось дуже швидко белькотіти, але я не почув жодного слова: трохи недочуваю.
— Перепрошую, я не чую, що ви кажете й чого ви хочете. Говоріть, будь ласка, голосніше, я вас не чую.
Я почув, як незнайомець сказав:
— Вона повернулася.
— Хто? Хто повернувся? Я вас не розумію.
— Крістіан повернулася. Він помер, а вона повернулася.
— Крістіан.
Це було ім’я моєї колишньої дружини, і вже багато років за моєї присутності його не називали вголос.
Я відчинив двері ширше, і чоловік (тепер я його впізнав) прослизнув чи, ліпше сказати, закрався зі сходів до помешкання. Я рушив до вітальні, а він ішов назирці.
— Ви не пам’ятаєте мене.
— Помиляєтесь, пам’ятаю.
4
Гаврило Принцип (1894–1918) — боснійський серб, який убив Франца Фердінанда, ерцгерцога австрійського, та його дружину, графиню Софі, в Сараєві 28 червня 1914 року. Цей інцидент спонукав Австрію розпочати ворожі дії щодо Сербії, які призвели до Першої світової війни.