— Я — Френсіс Марло, знаєте, ваш свояк.
— Так-так…
— Колишній, звісно ж… я подумав, що вам варто знати. Тепер вона вдова, він залишив їй геть усе, і вона повернулася до Лондона, у ваш старий будинок…
— Це вона підіслала вас?
— Сюди? Ну, не зовсім…
— Підіслала чи ні?
— Ну, ні, я дізнався про все через адвоката. Господи, вона знову живе у вашому старому будинку!
— Не розумію, навіщо ви прийшли…
— То вона сама вам написала? Я думав, чи не написала вона вам сама.
— Звісно ж, не написала.
— Я гадав, вам обов’язково захочеться побачитися з нею…
— Не хочу я з нею бачитися! Не можу навіть придумати, кого б я хотів бачити менше за неї!
Навіть не намагатимуся описати тут мій шлюб, але деяке враження про нього у вас неодмінно складеться. Для цієї оповіді значення мають лише його загальні риси, а не якісь деталі. Шлюб не був удалим. Спочатку я бачив у дружині жінку, яка дарує життя. А потім — ту, що несе смерть. Трапляються такі жінки. Вони володіють якоюсь енергією, яка відкриває перед вами світ, аж тут ви помічаєте, що вас пожирають живцем. Мої товариші в нещасті зрозуміють, що я маю на увазі. Можливо, я від природи холостяк. А Крістіан, безсумнівно, за характером кокетка. Якщо йдеться про жінку, привабливою може бути навіть цілковита пустоголовість. Звісно ж, я захопився нею. Я маю на увазі, що Крістіан була сексуальна жінка. Дехто вважав мене везунчиком. А вона принесла в моє життя те, що я ненавиджу, — суцільний безлад. Ох, які Крістіан улаштовувала сцени. Урешті-решт я зненавидів її. П’ять років у шлюбі, здавалося, переконали нас обох, що залишатися в ньому немає жодної можливості.
І невдовзі після нашого розлучення Крістіан побралася із заможним неосвіченим американцем на прізвище Евандейл, переїхала жити до Іллінойсу і, у чому я був тоді переконаний, зникла з мого життя назавжди.
Ніщо не може зрівнятися зі смертельно пригніченим відчуттям від невдалого шлюбу. І не існує нічого схожого на ненависть до колишнього чоловіка чи дружини. (Як вони взагалі насмілюються бути щасливими?) Я не вірю жодному з людей, хто за такої ситуації говорить про «дружні стосунки». Я роками жив із відчуттям, що все заплямовано й зіпсовано, і від цього на душі часом ставало сумно. Я не міг звільнитися від спогадів про неї, хоча це й не мало нічого спільного з коханням. Ті, хто страждали від такої залежності, зрозуміють мене. Деякі люди лише «принижувані» й «руйнівники» інших. Гадаю, майже кожен із нас когось принижує. Лише святий не зруйнував чийогось життя. На щастя, більшість наших знайомих, зникаючи з-перед очей, зазнають благословенного забуття. «Очі не бачать — серце не болить» — ось хартія людського виживання. Але це не стосувалося Крістіан, вона була всюдисущою: її свідомість була ненажерливою, думки завдавали збитків, вона, наче згубні промені, розтинала простір і час. Її зауваження не йшли з голови. Кінець кінцем, мене зцілила від неї стара добра Америка. Я випхав колишню дружину разом із її нудним чоловіком до нудного й дуже віддаленого містечка та нарешті зміг вважати Крістіан мертвою. Яке полегшення!
Зовсім інша річ — Френсіс Марло. Ані він, ані його думки ніколи не мали жодного значення ні для мене, ні, наскільки мені відомо, для будь-кого іншого. Він був молодший брат Крістіан, з яким вона обходилася з поблажливим презирством. Він ніколи не одружувався. Після тривалих зусиль отримав диплом лікаря, але вже незабаром позбувся його через якісь махінації з рецептами на наркотики. Пізніше я з відразою довідався, що він відкрив власну справу як самозваний «психоаналітик». А ще пізніше я чув, що він став зазирати до пляшки. Якби я колись дізнався, що він укоротив собі віку, то не здивувався б і не засмутився б через цю новину. Я геть не зрадів новій зустрічі з ним. Він дійсно змінився майже до невпізнанності. Колись це був стрункий легконогий фавн з ореолом білявого волосся. А тепер Френсіс став грубим, товстим, червонощоким, жалюгідним, дещо здичавілим, дещо лиховісним, можливо, навіть трохи божевільним. Розумом він узагалі ніколи не міг похизуватися. Однак зараз мене цікавив не Френсіс Марло, а та жахлива новина, про яку він мене повідомив.
— Мене дивує, що ви вирішили, наче маєте право тут з’являтися. Нечувана зухвалість. Я не хочу нічого чути про мою колишню дружину. Я поклав цьому край багато років тому.
— Не сердьтеся, — попросив Френсіс, складаючи свої червоні губи бантиком, наче для поцілунку (я згадував цю його звичку з відразою). — Прошу, не сердьтеся на мене, Бреде.
— І не називайте мене «Бред». Я спізнююся на потяг.