— Я вас надовго не затримаю, хочу лише пояснити дещо, я подумав, — так-так, я поясню миттю, лише, будь ласка, вислухайте мене, будь ласка, благаю вас, — розумієте, яка справа: ви перша людина, яку Крістіан захоче побачити в Лондоні.
— Що?
— Вона прийде простісінько до вас, закладаюся, мені підказує інтуїція.
— Ви зовсім утратили глузд? Хіба вам не відомо — я не збираюся це обговорювати. Про спілкування й мови не може бути, все назавжди скінчилося багато років тому.
— Та ні, Бреде, розумієте…
— Не називайте мене «Бред»!
— Гаразд, гаразд. Бредлі, пробачте, не сердьтеся, ви ж знаєте Крістіан, вона так божевільно кохала вас, по-справжньому, значно сильніше, ніж старого Еванса, вона прийде до вас, нехай навіть лише через цікавість.
— Мене тут не буде, — відрубав я. Усе це раптом прозвучало надзвичайно правдоподібно. Мабуть, десь глибоко в кожному з нас ховається така злісна жилка. І Крістіан мала тієї цілковитої злоби більше, ніж пересічна людина. Вона дійсно могла прийти до мене майже інстинктивно — через цікавість чи злість; кажуть, коти теж навмисно стрибають на коліна тим, хто їх ненавидить. Людям справді цікаво подивитися на своїх колишніх, хочеться переконатися, що вони страждають від докорів сумління й розчарування. Хочеться почути погані новини. Хочеться позловтішатися. Крістіан місця собі не знаходитиме, аби лише порадіти з моєї нікчемності.
Френсіс вів далі:
— Вона захоче похизуватися, тепер вона заможна, розумієте, така собі весела вдова, захоче покозиряти перед давніми друзями, кожен би захотів, кажу вам, вона рознюхає, де ви, от побачите, і…
— Мені не цікаво! — вигукнув я. — Мені! Не! Цікаво!
— Цікаво, самі знаєте. Якщо я й бачив колись зацікавлений вираз обличчя в якогось хлопаки…
— Вона має дітей?
— Ага, упіймалися, упіймалися. Ні, не має. Чесно, ви завжди мені подобалися, Бреде, я хотів з вами знову побачитися, захоплювався вами, читав вашу книжку…
— Яку книжку?
— Забув назву. Але вона була чудова. Ви, мабуть, дивувалися, чому я не показувався?
— Ні.
— Ну, я був сором’язливим, почувався дрібною комахою, але тепер, коли Крістіан повернулася, це… Розумієте, я по вуха в боргах, мушу весь час переїжджати й те… Ну, а Кріс трохи, так би мовити, відкупилася не так давно, і я подумав, якщо ви з Кріс, схоже, знову будете разом…
— Ви маєте на увазі, що хочете, аби я попросив щодо вас?
— Типу того, типу того…
— О Господи! — сказав я. — Забирайтеся звідси, мерщій. — Думка про те, що я витягуватиму з Крістіан гроші для її брата-боржника, здавалася занадто божевільною навіть для Френсіса.
— Знаєте, я мало не впав, коли почув, що вона повернулася, я був просто шокований, це ж змінює геть усе, і мені захотілося просто піти й поговорити про це з кимось суто по-людськи, і ви, звісно… Скажіть, є у вас удома якесь пійло?
— Будь ласка, просто йдіть геть.
— Я відчуваю, вона захоче вас, захоче справити враження й таке інше… Ми перестали листуватися, розумієте, я весь час потребував грошей, тоді вона найняла юриста, щоб змусив мене припинити писати їй… Але тепер — це мов почати все спочатку, якби ви тільки підтримали мене, тримали мене поряд як…
— Ви хочете, щоб я вдавав із себе вашого друга?
— Але ми могли б бути друзями, Бреде… Слухайте, є в хаті щось випити?
— Ні.
Задзвонив телефон.
— Будь ласка, ідіть геть, — сказав я, — й там і залишайтеся.
— Бредлі, не будьте безсердечним.
— Геть!
Він стояв переді мною з виразом огидної покори на обличчі. Я розчахнув двері вітальні та вхідні двері квартири. А потім узяв слухавку в коридорі.
На іншому кінці дроту був Арнольд Баффін. Голос його лунав стишено й повільно.
— Бредлі, чи не могли б ви приїхати, будь ласка? Думаю, я щойно вбив Рейчел.
Я одразу озвався, теж неголосно, але емоційно:
— Арнольде, не кажіть дурниць. Не кажіть дурниць!
— Будь ласка, приїжджайте просто зараз. — Його голос звучав, наче записане на плівку оголошення.
— Ви телефонували лікареві? — поцікавився я.
На мить запала тиша.
— Ні.
— То зателефонуйте!
— Я… все поясню… Ви можете просто зараз приїхати сюди?
— Арнольде, — перервав його я, — ви не могли її вбити… Верзете казна-що. Ви не могли…
Знову коротка пауза.
— Можливо. — Його голос був невиразний, навіть здавався незворушним. Безсумнівно, це було наслідком пережитого потрясіння.
— Що сталося?..
— Бредлі, чи не могли б ви…