Чорний Простір
Автор – Галина Ліпатова
1.
Хмару з пилу та диму було видно здалеку. Вона вкривала Білу Скелю, немов паранджа усамську жінку.
Першою це відкоментила Пріська, якій нема було що робить і вона вилуплялася в оглядовий екран своєї каюти:
― Шо то за нах ваще?! – зойкнула вона й прилипла до оглядовика, накручуючи на ньому різкість.
Той «нах» міг бути чим завгодно – починаючи з простого шахтного викиду й закінчуючи вибухом термоядерного реактора… або падінням великого метеориту. Прісьці так і не вдалося зрозуміти, що то таке, і вона кинулася прожогом в рубку.
В рубці Данило та тьотя Роза з тривогою та подивом розглядати це явище, намагаючись зрозуміти, що ж воно таке. На їх екранах прямо на відображення накладалися характеристики, які виводив бортовий комп’ютер.
― Нема фону… Пил з поверхні та продукти вибуху, - пробурмотів Данило. ― Господи, тільки б не хутір… зв’язку нема…
― Таки не хутір, - авторитетно сказала тьотя Роза, тицьнувши товстим пальцем в екран. – Органіки нема. Шахта рвонула, схоже.
― Шо там могло рвонути, Розо, я тебе просю, ― Пріська, спритно хапаючись за леєри, піднялася до пілотського ложементу. ― Фігдостаніум1 ? Та хріна з два. І бадабумка це не може буть, вона в його здобуванні не використовується. Це метеорит захерачив.
― Закрийся, Прісько, ― крізь зуби проричав Данило. ― Закрийся та мерщій у свій відсік, сідати будемо. Посадковий промінь не працює, вручну доведеться.
Пріська відправилася в машинний, але наостанок огризнулася:
― Не «Пріська», а Прісцилла, скіки можна повторювати, нах!
―А ну зась звідси!!! – гримнула Роза, і Пріська щезла. Роза перемкнула керування кораблем на себе, і на час посадки її накази стали пріоритетними. Данило дублював, хоча досі жодного разу йому не доводилося не те що виправляти дії Рози, а взагалі торкатися сенсорів управління, поки тьотя Роза царювала за пілотським пультом.
Миттю розрахувавши посадку, Роза взялася до справи, і «Мавка» пірнула в загадкову хмару.
То був не хутір, і не була шахта. На цьому гарні новини скінчилися.
2.
Похмуро дивлячись з-під піднятого на лоба візора2 , Данило рішуче підійшов до голови і взяв того за грудки:
― Казали ж тобі, старий дурню – треба рейлган купувати. А ти квохтав: «дорого, дорого…». А ось це все – це як, набагато дешевше, га?
Голова безпорадно озирнувся, але ніхто не поспішав на захист. Всі старанно робили вигляд, ніби дуже зайняті прибиранням розгромленої адміністрації. Голова тяжко зітхнув і мстиво відповів:
― Та хіба ж я був проти… Це громада вирішила, що дорого!!! З вас хіба ж можна витрясти грошей на що хороше…
Довкола почулися покаянні зітхання. Хтось белькотнув гірко:
― Так хто ж знав… начебто ж мир з усамами…
― Еге ж, мир… в дупі я такий мир бачив… ― відгукнувся ще хтось, невидимий за поваленими стелажами. ― Жінок з дівками увезли, видобуток вимели, та ще й касу потягли… курви.
Данило поставив голову на ноги, той ляпнувся у своє потерте крісло. Відразливо скривився, кинувши погляд на спотворену нападниками картину білоскельського художника Тараса Могили «Подвиг Мар’яни Білецької у битві при Альтаїрі-4». З-за стелажів вийшов височенний чолов’яга з буйними кучерями, теж скривився, подивившись на картину. Із сусіднього відсіку вийшли ще двоє. Інші продовжували робити вигляд, ніби нічого не чують.
Данило звернувся до кучерявого:
― Петре, як все сталося?
― Та як… вивалилися ці тварюки з гіперу прямо поряд з Білою Скелею, одразу довбанули метеоритом з рейлгана в посадковий майданчик. Ми зрозуміли, що це дупа як вона є, і всі сховалися у шахту, ледве встигли. А ці… сам бачиш. По хатах пройшлися, що цінного було – свиснули, в конторі все розгромили, що не вкрали – те зламали чи спаскудили, тьху… це ж треба, і не ліньки ж було комусь картину розмальовувати… Добре, що Тараско зараз не дома… Ну й архів зламали, тому що в них повний список жителів був. І стали за списком вимагати видати всіх жінок, кого назвуть… Ну, ми ж у шахті зачинилися, сказали їм, щоб йшли нахер. Так ці гади пригрозили, що в шахту ядерною торпедою довбануть. Ну, Маруся моя вирішила, що подітись нікуди… або жінки в рабство, або всі відправляться під три чорти. А так хоча б діти вціліють. Ну й вийшли наші жінки… ми їх затримати намагалися, так Маруся – ти ж знаєш мою Марусю – взяла відбійник, пообіцяла першого, хто заважатиме, забити…
Петро витер кулаком сльози. Данило стояв немов кам’яний, не маючи сил зрушити з місця. Голова додав:
― І весь фігдостаніум забрали… весь видобуток за три місяці, ми вже його до відправки підготували, так ці вилупки, курва їх мати, контейнери вантажать та сміються, спеціально нам транслювали… мовляв, спасибі, що спакували, працюйте далі, ми через піврочку за свіжинкою прилетимо…