― Та-а-ак!!! – загриміли всі. ― Бачили!!! Чули!!!
А хтось тонко крикнув:
― А може, той, зара і проголосуємо? В біса те чекання, питво другий день видихається!
Довкола загомоніли навперейми. Сивовусий закликав до тиші, дмухнувши у вувузелу.
― Ну якщо так, то давайте! – гукнув він. ― А ти, хто там волав, як там тебе, Тимур Чорний, чи що… дуй сюди, підрахуєм будеш!
Вибухнув регіт. Мабуть, процес підрахування голосів був заняттям чи то невдячним, чи то важким та марудним, тому що Тимур Чорний, пробираючись до сцени, виглядав не дуже вдоволеним. Але в запорогів було правило: якщо вже взявся до справи, то не відступай. І Тимур з кислою пикою встав на сцені біля великого контейнера з-під хлорелової розсади, до якого знизу були припаяні ще п’ять менших контейнерів, чиє минуле розпізнати не вдавалося. Сивовусий знов погудів вувузелою, дочекавсь тиші та оголосив:
― Ну, хутчій длубайтесь в кишенях та перевіряйте, чи всі бюлетені є!!! За Небабу – латунки, за Байду – залізяки, за Вовка – алюмінки, за Фатьму – мідні, за Скотиняку – нікелі. Вперед! І якщо яка сука вкине більш одного, взнаю та пальці тій сволоті вирву!!!
Запороги ломанулися до сцени, мітко закидаючи в контейнер круглі предмети. Данило встиг роздивитися, що бюлетенями тут були металеві кругляки з хрестом, півмісяцем та гексаграмою на аверсі і впаяним чіпом на реверсі. На ободі контейнера стояли сканери і кожного разу, коли в контейнер падали кругляки, сканери вищали. Оскільки іноді кидали одразу кілька людей, сканери просто вибухали вереском.
Нарешті натовп біля сцени розійшовся і більш ніхто не палав бажанням кинути кругляка. Сивовусий вийняв з кишені термінал, подивився. Гримнув:
― Ще три клоуни не проголосували!!! Ну один – то я, другий – Тимур, а третій хто?
Джура, супроводжувач Данила та Рози, підхопився, підбіг до сцени. Гучно спитав:
― Дядько Сірко, а нагадайте, які за кого?
Зал вибухнув реготом, але хлопець не знітився. Сивовусий крізь сміх нагадав. Джура довго цілився, потім кинув. Металевий кругляк вдарився об сканер і покотивсь по ободу, викликавши виск зумерів. Упав в середину. Джура видихнув та сховався у натовп. Тимур та Сірко вкинули свої кругляки.
― Ну от всі й проголосували. А тепер Тимурко хай підрахує.
З приреченістю на обличчі Тимур засунув руку в контейнер, вийняв пригорщу «монет» та почав повільно, демонстративно кидати їх по малим контейнерам. Там теж стояли сканери, їхній виск був ще гіршим, ніж на великому. Данило навіть вуха потер. Роза на все дивилася філософськи.
Нарешті підрахунок закінчився. Сірко подивився на термінал:
― Ну що, товариство! Маємо кошового… Петра Байду!!! – він підняв вгору руку немолодого запорога у воєнній формі.
Зал знову завив, загомонів, загупав, хтось знову стрельнув у стелю. Сірко дмухнув у вувузелу, сказав:
― Кому не до вподоби, ідіть підрахуйте. Ну, бажаючі є?
Бажаючих не знайшлося. Сірко задоволено підсумував:
― Ну все. Вибори, хай їм грець, закінчилися. Байда, тримай-но булаву. А тепер – гуляємо, хлопці та дівчата!!! Як Тимур правильно сказав – питво вже видихається!
― Га-а-а-а-а!!! – закричали всі. ― Гай-гай, гуляй-наливай!!!
Роза засмучено закотила очі:
― Ну от моє єврейське щастя. Куди не втрапиш – то пиятика, то бійка. І таки зараз я б воліла бійку.
Данило лише зітхнув.
На щастя, пиятика їх обійшла. Біля них опинилися «їхній» джура і той самий запорог із кібер-оком – Харитон Вовк.
― Вам, шахтарі, пощастило. Вибори швидко минули, ― сказав Вовк. ― Ну, сьогодні всі пиячать, так що будь-яку вашу справу раніше завтрашнього дня не вирішити. Але з отаманами поговорити можна, вони в нас усі непитущі. То як?
― Гаразд, ― Данило роздивився навкруги. ― Поговорити не тільки можна, а просто необхідно.
Вовк посміхнувся:
― Ну тоді ходімо.
16.
У майданній каверні на повну гриміла гулянка, чутно було крики, регіт, шалену музику, звуки нестримного танцю. Данило міг би заприсягтися, що й постріли також. А тут, в невеличкому залі, куди його та Розу привів Харитон Вовк, все було набагато пристойніше. За довгим столом сиділи бувалі запороги – курінні отамани та інша старшина. Головував за столом новообраний кошовий Байда. Стіл вгинався від щедро наставленого їдла, причому їдла недешевого за мірками багатьох світів: величезні купи м’яса смаженого, вареного, печеного, тушкованого, ковбас, шинки; здоровенні полумиски різноманітних овочів – огірків свіжих і солоних, помідорів-черрі, помідорів червоних, жовтих, оранжевих і чорних, печених кабачків, солоних патисонів, капусти-броколі, бобів різних, маринованої моркви та селери, клубнів й плодів томтатів та картоплі у всіх видах. Було тут й інше, що тільки росло на гідропонних фермах. Були тут і фрукти – апельсини та взагалі всілякі цитруси, ківі, банани, ананаси, полуниці і багацько іншого. І, звісно ж, звичайна їжа жителів поясу астероїдів – соя у всіх видах, поживні водорості, рис і генмодифіковані форель та лосось, здатні жити й розмножуватися в замкнених аквасистемах. Все тут було місцевого виробництва, особливо овочі та м’ясо, Данило зуба міг би дати за це. Він виріс на шахтарському астероїді, який не лише сам себе їжею забезпечував, а ще й торгував нею, маючи з того прибуток ненабагато менший, ніж із продажу руди. Данило з дитинства допомагав на свинофермі, де в спеціальних боксах відгодовувалися шахтним грибом та хлорелою величезні, майже кулеподібні свині породи «пістрява астерка», виведені для астероїдних ферм. На Порогах їдло було дешеве, адже воно тут і вироблялося. Набувало ціни лише коли потрапляло на внутрішні планети. А внутрішні планети поставляли хліб, рослинну олію, справжнє молоко і пряні трави – те, що не можна було виробити в умовах гідропонних ферм і зообоксів. Злаки та масличні, окрім рису та масличної пальми, чомусь дуже погано росли, а пряні трави втрачали пряність.