― Стривай, Данило, ― вліз Ласло, «сержант» команди Петра. ― Ти правий, але… крім власне шляху крізь Простір, треба ж буде якось на місці розвідувати, що до чого. Тож ми вирішили, що з тобою летітиме не вся команда, а ми з Петром і Стефа. Про всяк випадок, раптом силова підтримка знадобиться.
Данило підняв руки:
― Гаразд. Робіть що хочете. Але тільки потім не жалійтеся, як у гіпері згинемо.
Петро і Ласло лише розсміялися.
А між іншим, попереду була важка і дуже складна справа. Це на зібранні отаманів Данило був хоробрим та впевненим. Насправді ніякої впевненості він не відчував.
Він пішов на камбуз, покопирсався по шухлядах та шафках, але нічого не знайшов, і рішуче рушив у техвідсік. На шурхіт шлюзових дверей з-за переплетіння кабелів вигулькнула Прісьчина голова, хвацько пов’язана пістрявою банданою:
― Ща, кепе, тут сигма-перехідник розковбасило нах, міняти довелося. Ще півхвилини, буде херачити як новий.
― Дякую, Прісцилло, ― тихо сказав Данило. Здивована Пріська навіть рота розкрила – відтоді, як вона примудрилася невідомо яким дивом зробитися дружиною Олекси та змінити флотський крейсер на дрібний експлорер, ніхто не називав її повним іменем, хіба що чоловік. Вона стерла з щоки плямку низькопроводящого гелю, швидко крутнула уніключом злощасний сигма-перехідник та вийшла з тісного переплетіння кабелів на серединку техвідсіку.
― Кепе, ти що, в натурі? Ти немов на власний похорон зібрався, ― вона заглянула йому в обличчя, для чого довелося стати навшпиньки. ― Тобі негайно треба хильнути сто грамів… ні, цілих двісті.
― По те й прийшов. Я знаю, в тебе завжди є.
Пріська кивнула, відкрила маленький лючок у долівці, витягла звідти пляшку точнісінько такого ж самогону, який Данило подарував Шарифові за інформацію. З одної зі своїх численних кишень вийняла гранчак й налила «по кільце». Простягла Данилові. Він вижлуктив його в два ковтки, не відчуваючи смаку. Пекуча хвиля пролилася по горлу в шлунок, відскочила від його донця і з усієї сили довбанула в голову. Данило аж сів на підлогу. Пріська сіла навпроти:
― Що, кепе, вдарило? Нічо, щас відпустить. О, відпустило.
Данило встав, покліпав повіками, фокусуючи зір, непевно ступив у шлюз:
― Дякую, Прісцилло.
― Та нема за що, кепе. Ну, коротше, можемо вирушати, все шарашить будь здоров. І теє… ― вона скрутила дулю і потикала нею кудись собі за спину характерним жестом космотехників, забобоннішими за яких були лише пілоти. Данило кивнув, рішуче переступив шлюз.
Самогон надихнув настільки, що Данило в рубку не увійшов, а влетів, застрибнув у навігаторський ложемент, підняв його і скомандував:
― Ключ на старт, Розо! Летимо!
Пілот перегнулася зі свого крісла, підняла його в робочий стан і потягла носом:
― Ого, та ти ж п’яний. Коли встиг, а головне – чим?
― Несуттєво, Розо. Стартуй. А я займуся своєю справою! – і він легким рухом пальців лівої руки відкинув кришку на підлокітнику свого крісла. Роза лише бровою здвигнула – ця кришечка накривала кнопку запуску комплексу навігаційного пошуку, і взагалі-то її було не так просто відкрити. А Данило між тим втопив цю червону кнопку, і його крісло відкинулося на спину. На голову навігатора опустився нейрошолом, гнучкі тяжі зафіксували тіло в ложементі, в праве плече увіткнулися голки, наповнюючи кров пекельним «коктейлем Харона». Цей набір препаратів уводив людину в стан «робочого сну», а насправді – в контрольовану кому, гальмував деякі зони кори мозку, відключав зір, слух та мову, навзамін загострюючи, оптимізуючи роботу інших ділянок кори. Робити це щоразу було як уперше – страшно і моторошно.
Навігатор уже не відчув стартового прискорення. Тільки фазу переходу в верхній гіпер, тому що цієї миті до нього повернувся зір. Але бачив він уже не звичний світ, а його виворіт, підґрунтя.
Тільки навігатори з природним даром знають, як виглядає всесвіт у гіпері. Лише вони бачать усю красу і весь жах глибин простору. Інші – ті, хто водить кораблі по маякам і прокладає дорогу, орієнтуючись по зірках – не знають цього. Вони також отримують «коктейль Харона» і занурюються в глибини, але порівняно зі справжніми навігаторами в гіпері вони – напівсліпі та голі пташенята. Пташенята орла, яким ніколи не стати дорослим птахом.
18.
Данило вже бачив раніше, як виглядає в гіпері Чорний Простір. Здалеку. Видовище було моторошне. Напевно, таким і має бути первинний Хаос. Можливо, саме так виглядав світ у перші дні після сотворіння. Можливо, Чорний Простір та подібні йому аномалії й були реліктами тих часів – цього не знав ніхто. Мало хто з навігаторів ризикував потикатися в цю область, навіть природні намагалися проходити його за лінією маяків, розставлених їхніми відчайдушними попередниками в зонах нормального простору. Однак за маяками йти було не можна. Навіть якщо примудритися потрапити з однієї дискретної зони в іншу так, щоб корабель залишився непоміченим для інших в тій області, ніхто не міг гарантувати, що на тих кораблях не буде хоча б одного навігатора в «робочому сні». Сховатися повністю від іншого навігатора в межах однієї дискретної зони неможливо. І що парадоксально – природному складніше ховатися від звичайних, «навчених», ніж від таких, як він. Тому що напівсліпі та голі пташенята відчували «дорослих орлів» неймовірно яскраво. Це було єдине по-справжньому сильне відчуття, доступне «навченим» у вивороті світу. Данило не хотів ризикувати. Він за родом діяльності знав, що за інструкцією у патрулі біля маяку повинен бути хоча б один навігатор в «робочому сні». Тому він одразу виключив можливість задіяти відомі дискретні зони Чорного Простору. А це означало, що треба йти просто в те страшне невідомо що, в ту вируючу пітьму, яку прорізають сполохи червоного та білого вогню. Так навігатор бачив у гіпері Чорний Простір. Треба йти, треба пірнути в ту моторошну глибину, віддатися на розсуд долі.