Республіка охоче користувалася послугами запорогів (навзамін розраховуючись озброєнням, припасами, грошима та іншим), але… чи стануть запороги допомагати якимось там шахтарям, з яких й узяти нема чого?
Данило рішуче хитнув головою:
― Треба спробувати. Ну… ви як хочете, а я спробую.
Олекса закінчив латати останнього пацієнта, сунув руки в мийку-дезінфектор і, не обертаючись, сказав:
― Я з тобою. І Роза теж не відмовить.
― А Пріська?
Олекса здвигнув плечима, мовляв, «куди я, туди й Пріська». Петро скуйовдив свою шевелюру і сказав:
― Я з вами.
І тут інших прорвало. Залунали вигуки: «І я!!! І ми!»
4.
Бажаючих «таки отримати ще проблем на свою голову», як висловилася Роза, набралося багато, майже все населення Білої Скелі, що залишилося після нападу – дев’яносто вісім людей. Всі напхалися в зал для зборів, який до того востаннє бачив таку кількість народу під час виборів голови чотири роки тому.
Данило, тьотя Роза та Олекса стояли на сцені біля проекторного екрану, поряд нервово тупцяв голова з планшетом у руках.
Роза подивилася на натовп й тяжко зітхнула.
― Щоб мені так жити… Світ ще не бачив таких негодящих вояків… ― пробурмотіла вона так голосно, що її почули в усьому залі. Здійнявся галас, і голова змушений був натиснути кнопку дзвоника, щоб встановити порядок. Однак люди не вгамувалися, а Петро, що стояв у першому ряді, похмуро поцікавився:
― Пробачте, пані, вам звідки знати, годящі ми чи ні?
― Синку, повір, Роза таки знає, що до чого, ― пілот майже материнським поглядом позирнула на здоровенного Петра. ― Двадцять п’ять років у воєнному флоті не минають марно. І от що я маю вам сказати, пані та панове… ― тут в її голосі прорізалися жорсткі офіцерські нотки. ― По-перше, всім дітям звідси вийти!
Підлітки почали галасувати, і голова знов ввімкнув бридкого дзвоника. Стало тихо, і Роза, вже м’якіше, пояснила:
― Діти, я все розумію, у вас забрали сестер, матерів, тіток та подружок. Але шоб мені так жити, якщо тут нема кому за ними піти, крім вас! Хай дорослі тітки та дядьки цим займуться, а ви – мерщій до дому!
Хтось дзвінко вигукнув із заднього ряду:
― Е, ні, ми хоча б послухаємо, що ви тут будете вирішувати! І взагалі, як працювати – так дорослі, як воювати – так діти…
На підлітка зашикали, і Роза продовжила:
― Ну, по-друге, в кого дітлахи дрібні – теж нікуди не підуть. Досить і того, що діти без мамок залишилися, не вистачає ще й таток втратити.
Зачекавши, поки народ перетасується згідно з новими вимогами, Роза знов узялася за сортування:
― Тепер, щоб ви розуміли, хай ті, хто не служив і стріляти-воювати не вміє, теж на задній план відійдуть… От. А з усіма іншими ми й будемо таки щось вирішувати.
Після цих перестановок біля сцени зібралися тридцять дві людини – двадцять чоловіків і дванадцять жінок, які не потрапили в полон через свій вік або фізичну невідповідність. Це були здебільшого биті життям тітки віком більше шістдесяти років (хоч завдяки пролонгу4 виглядали не більше ніж на тридцять), або такі, що мали серйозні «вади» з усамської точки зору – кібербіонічні імплантати та протези.
― Отже, так, ― Данило вперше за всі збори узявся до розмови. ― Всім нам разом пертися до запорогів нема сенсу. Ви збирайтеся та тихцем рушайте до Чортомлицької Засіки, чекайте на мене там. А я… спробую дізнатися, куди повезли жінок.
― А як ти збираєшся про це дізнаватися? – поцікавився Петро. ― Так тобі усами й зізнаються…
― Полечу на Кафу, розпитаю там. Самі розумієте, повз Кафу ці вилупки все одно не пролетять. Через легальний коридор вони ж не летітимуть… а Кафа – єдиний шлях для кораблів з великим вантажем. Сумніваюся, що вони попруться прямо через Простір у Порту повз Кафу. Так що я спочатку на Кафу, а потім спробую розвідати дорогу крізь Простір в обхід маяків.