Про торги Данило слухав уважно, але на Кафі, попри всю її кримінальну репутацію, не наважувалися торгувати людьми і тим більше розповідати про це в новинах. А от що здалося вартим уваги – так це згадка про продаж трьох тон очищеної руди анобтаніума, який тут називали по-простому – «фігдостаніумом». Ці три тони могли бути з однаковою ймовірністю вкрадені де завгодно, а могли бути частиною награбованого на Білій Скелі. Якщо друге – то чому продають лише три тони, а не всі триста? Данило прикрутив звук в динаміках, вибрався на камбуз. Сунув у мультипіч миску сублімованих вареників, ввімкнув кавоварку. І тут подав голос корабельний штінт:
― Зовнішній виклик. До вас відвідувач.
Наливаючи каву та дістаючи вареники, Данило пробурмотів:
― Кого ще там чорти приперли…
Штінт, який вже давно навчився розпізнавати значення подібних реплік, відповів:
― Чоловік, середніх літ. Даю проекцію із зовнішньої камери.
Над мискою вареників, що вже спокусливо парували на столі, з’явилася проекція – невисокий на зріст темношкірий чоловічок у засмальцьованому комбезі, типовий Прісьчин колега-технік. Навіть універсальний ключ на поясі висить праворуч, там, де всі тутешні бластери носять. Втім, в умілих руках уніключ небезпечніший за бластер…
― Чого треба? – не дуже ввічливо поцікавився у відвідувача навігатор, вичавлюючи на вареники повний пакунок сметани. Відвідувач, занепокоєно оглядаючись, сказав прямо в динамік:
― Справа є. Лист у мене є.
― Який ще там лист? До кого?
― До Олекси Довбиша, ― ще тихіше й обережніше промовив чолов’яга. В Данила випала виделка і ляпнулася в миску, оббризкавши йому куртку сметаною. Він кинувся до шлюзу, не забувши, однак, прихопити бластера. Відчинив і затяг чоловіка в шлюз.
― Ну?!
― Тихіше, хлопче, ― чоловічок схопився за ключа. ― Віддам лише цьому… Довбишу, так.
― Довбиш – мій корабельний лікар. А я – власник цього корабля, ― Данило тицьнув пальцем у нашивку.
― А мені що з того, ― здвигнув плечима гість. ― Мені сплачено, щоб листа віддав цьому Олексі, та й край. Я людина чесна, що сказав – те й зробив. Коротше, віддам лише йому і більш нікому.
Данило схопився за підборіддя. Кинув оком на табло часу… Роза з Олексою пішли всього як дві години тому. Навряд чи повернуться скоро.
― А від кого хоч лист?
Чоловік примружив одне око:
―Ай, от усе тобі розкажи. Сказав – особисто в руки Довбишу. Та й край.
Данило зітхнув, поманив гостя за шлюзову мембрану:
― Ходімо, поговоримо.
На камбузі Данило сунув свої вареники в розігрів, видобув з холодильника кільце ковбаси та пляшку.
― Тебе як звати?
― Шарифом, ― із готовністю відгукнувся чоловічок, жадібно слідкуючи за тим, як Данило розливає по чаркам темну рідину.
― Данило. Ну що, раз ти не хочеш віддавати листа мені, то доведеться тобі чекати на Олексу. А коли він з’явиться – невідомо. Людина, розумієш, пити-гуляти пішла…
Шариф розкарячився на стільці, потягнув носом запах алкоголю. Данило поставив перед ним чарку:
― За знайомство.
Той підняв чарку:
― За знайомство! Ай, хороший… от усе тут дістати можна. А питва нормального – зась, шалені бабоси деруть… а що це взагалі таке? Якось так від нього хороше стало, бадьоренько.
Данило плеснув йому ще. Самогон з хлорели, настояний на шахтному грибі, справді міг бути тут, на Кафі, рідкістю. Хоча б просто тому, що пірати працювати не любили і ніяких шахт тут не було.
― Самогон шахтарський. П’ять ступенів очищення, не що-небудь. На шахтному грибі, з того й бадьорить, тому як гриб – добрячий стимулятор, а спирт ще й посилює його дію.
― Ай, хороше питво, корисне, ― Шариф заїв шматом ковбаси і знову приклався до чарки. ― Не розумію, чому дехто до самогону так зневажливо ставиться… та він всяко кращий, ніж палена горілка, яку в тутешніх крамницях продають.
― Так це ж Кафа. Невже тут нема контрабандного бухла?
― Ай, та є. Але тільки те, що добре, й коштує добряче…
Данило посміхнувся та налив ще.
― От подумай, Шарифе, ну воно тобі треба – сидіти тут і чекати невідомо скільки? Я ж тобі сказав – я капітан цього корабля. Начальник Довбиша. Я йому зарплатню плачу, а ти думаєш, що я йому якогось листа не передам?
З такого боку Шариф на справу ще не дивився. Сьорбнув самогону, задумався…
― Ай, правда. Гаразд, в натурі, мені тут сидіти нема чого, справ завались. Коротше, бери листа, але тільки не задурно.
― Так тобі ж за нього заплатили?
― Заплатили за те, щоби Довбишеві в руки передати. А не тобі, ― Шариф самовільно налив собі ще самогону та відкраяв уніключом добрячий шмат ковбаси.