― От щоб мені так жити. Паразит Мойша нічого не знає. І все тому, що цей старий алкан якраз того дня залив собі бульки вище ватерлінії. Дарма тільки Олекса печінку псував.
Олекса вийняв з кишені блістер, видлубав з нього пігулку та кинув у рота, похмуро кивнув. Данило дістав Шарифів згорток і показав їм:
― Знаєте, що це?
― Та звідкіля. Ганчірка якась, ― махнула рукою Роза. Данило сунув згорток Олексі:
― Лист. Тобі.
― Мені? ― лікар із подивом розглядав послання. ― А чом такий?
Він розгорнув ганчірку. Роза миттю підскочила до нього і заглянула через плече.
На шматку білого унішовку чимось брунатно-червоним було написано: «Брате, нас везуть прямо в Порту, куди – не знаємо точно, чули розмови про якогось Ахмет-пашу, для нього нас і викрали. Кажуть, паша частину собі залишить, частину продасть на Бедестані. Лєля»
― Як? ― Олекса з цікавістю подивився на Данила.
― Чолов’яга один передав. Коли їх переводили на іншу лайбу, Лєля спробувала втекти, щоб передати листа, встигла сунути одному технарю.
― От же ж, передав. Невже тут є чесні люди? ― здивувалася Роза.
― Як бачиш. Не задаром, звісно… Лєля Оксанин перстень йому віддала. Але для тутешніх чоловік і справді чесним виявився, зробив як обіцяв. А ви хоча б щось взнали?
― Ніц не взнали, ― зітхнув Олекса, наливаючи собі великого кухля води.
― Я ж кажу – у той день, як ті піпідраси прилітали, шлімазл Мойша спочатку бухий валявся, а потім в нужнику блював… користі з нього ніякої, я так його матері й скажу, ― Роза всілася за стіл на камбузі й також націдила собі води. ― Якби не кмітливість Лєлі та чесність цього тутешнього технаря, нічого б ми не з’ясували…
Задзеренчав сигнал виклику, штінт доповів:
― Інженера Довбиш-Венгер доставлено до шлюзу. Відчиняти?
― Що? Мавко, що ти верзеш? На Пріську допуск є… Вона що, п’яна в дюзи?
― Так, - коротко погодився штінт. Олекса знов тяжко зітхнув. Штінт розгорнув картинку із зовнішньої камери. Біля самого шлюзу, впершись у трап головою, навколішки стояла Пріська. Поряд стояв ящик, на якому незворушно сидів юнак у подертому на колінах комбезі. Данило й Олекса спустилися до шлюзу. Побачивши їх в розчиненій мембрані, Пріська радісно заволала:
― Кеп!!! Муж!!! Я вдома, нах!!!
Знову тяжко зітхнувши, Олекса зійшов по трапу, підняв Пріську на плече і потяг в медвідсік – приводити до тями. Данило глянув на юнака.
― Півтори галакти за доставку, кепе, ― показав зуби той.
― Чи не занадто? ― Данило сунув руки в кишені, але термінал діставати не поспішав. Юнак і не ворухнувся:
― Фіг там. Так воно, звісно, півста сантимів. За вантаж. А за живу вагу ще стільки ж.
― А ще півгалакта за що?
― Як за що? ― старанно здивувався юнак. ― А на чай, нах?
Данило нарешті вийняв термінал і скинув вантажнику півтори галакти, пробурмотівши:
― Можна подумати, ви тут чай п’єте… раз так, то зроби ласку, ящика хоча б по трапу підніми.
Юнак скочив з ящика, копнув його ногою. Той пискнув, піднявся на п’ять сантиметрів і знову впав.
― Чортова гравітка, нах… Кепе, накинь ще півста за фізичну працю, нах?
― Ні.
― Ну гаразд… ― вантажник поплював на долоні, підняв ящика і втягнув його трапом нагору, старанно роблячи вигляд, ніби той зовсім непід’ємний. Данило байдуже переглянув цю виставу, потім легким ударом ноги закинув ящика в шлюз і зачинив мембрану.
Відкрив ящик. Ну, тут порядок – все, що Пріська збиралася купити, вона купила. Навіть список з чеками не забула покласти зверху. Який би в неї не був поганий характер, але двох чеснот в ній не можна було не визнавати: інженерний талант і прискіпливу хазяйновитість. Тепер би ще довідатися, де, а головне – навіщо вона так наклюкалася, тим більше з урахуванням того, що це – Кафа, де пити до відключки загрожує щонайменш грабунком… хоча тут технарів чіпати заборонено, але кишені будь-якому п’яниці вивернути – для місцевої шпани святе діло. І Пріська, яка тут жила в юні роки, повинна була знати це краще за будь-кого з їх команди.
Коли Данило прийшов у медвідсік, побачив там Розу. Мабуть, також прийшла довідатися, нащо Пріська так ризикувала. Тому вона сиділа, суворо дивлячись на розпластану по ліжку Пріську з крапельницею та гемодіалізом. Поряд на вішалці висів Прісьчин комбез, випинаючись купою речей у кишенях.
― От і навіщо? ― коротко спитав її Данило. Пріська скривилася і пробурмотіла:
― Муж… ліву кишеню зиркни. Там базікало, ― і відключилася. Олекса покопався в кишенях її комбезу і з одного вийняв маленький диктофон, все ще увімкнений. Простягнув Данилові.