Цивілізаційний вибір слобожанських чуваків
Ось «Берлін, який ми втратили». У нашому геополітичному контексті назва звучить доволі драматично. То ж хто ці «ми» і що вони — «ми» — втратили? Спокійно. Це не якісь вітчизняні парт-євроінтегратори; навіть не ті, хто й досі ностальгійно згадує мрії Миколи Хвильового про колишню «психологічну Європу» чи й досі балакає про «європейські цінності», і навіть не шукачі абиякої роботи за умов дуже умовного «безвізу». Це кілька веселих і молодих як чорти фанатів футболу, року й пива (швидше водяри), які достатньо наблатикалися в євроцінностях і добре приліпилися до щедрих європейських «мультикультурних» програм та гасають Європою без будь-яких комплексів і «без зазренія» чогось там… Тим більше що й зустрічають вони скрізь таких самих, як вони: яке їхало, таке й здибало. Варшава, Прага, Відень, Грац, Мюнхен, Берлін і т. д. — все це одне й те саме: скрізь пивні бари й водяра, гашиш, морфій і ще якесь міжнародне пійло, а надто проститутки й курви, порноканали й неуникненні презервативи в готелях і на автостанціях, скрізь усілякі довбані, накачані, прибацані й прибабахані, «молоді гомосексуали» або й бісексуали, якісь мастурбанти, «браві онаністи й лесбіянки», наркомани й наркокур’єри, а на джаз-концертах чи вечорах атональної музики та на міжнародних наукових конференціях тощо — ще й «натовп макроекономістів і богословів», теж, як не дивно, завзятих любителів дешевого бухла.
Трійця веселих (і, здається, вже метикованих) євроблукальців («наш» Серж, оповідач; чешка Сільві й такий собі Гаспар, неакцентованої національності) вирушала чи то з України, чи то звідкись із Середньо-Східної Європи до Берліна «без певної мети й так само без особливого бажання». Що потрапляло в поле їхнього зору, ми вже казали, інше ж їх не цікавило. І взагалі нічого іншого в Європі, виходить, і не лишилося. Природна річ. Сільві, як і годиться жінці, не втрачала самоконтролю, чоловіки ж поводилися вільніше. Судячи з усього вони, як і решта «меломанів», європейських і наїзних, час від часу відводили душу в комфортних євроригалівках, «печально банячили» в барах, коротко спілкуючись з албанцями, турками, сербами, чехами, африканцями, арабами та іншим пливучим інтернаціоналом. (Сирійських біженців тоді ще не було.) Естетичні критерії та професійні оцінки чіткі й прозорі: гівно або задниця, — а суворіші, на жаль, неперекладні. Позитивні оцінки не менш рафіновані: кльово, прикольно, драйв. (Пригадую пацанізми моїх часів — яка обмеженість: у нашому розпорядженні було тільки два критерії — фільтікультяпно і нефільтікультяпно. А тепер яка багата і гнучка шкала оцінок! Який прогрес аналітичного мислення в масах!) Висновок наших євромандрівників: «Загалом Берлін справляв цілком непогане враження. Цікаво, чи є тут німці?»
Відповіді на такі неполіткоректні запитання, здається, не дали й дві наступні єврооповідки: «Десять способів убити Джона Леннона» та «Баланеску-квартет». (Не забуваймо, що автор увесь час інтригує-розігрує читача: Джон Леннон — це не славетний бітл, а зовні схожий на нього п’яничка-побируха, учасник усіх «музичних вечорів», дуже характеристичний персонаж). Зате підтвердили — для мене — підозру, що Сергій Жадан, граючи у «веселу безпритульність» (яку йому приписували, та й сам він уживав цю формулу), насправді подав весело-злісну сатиру на європейську «політику мультикультурності», тоді ще не зовсім збанкрутілу, але вже близьку до провалу, — та, може, й на вітчизняне грантоїдство.
Наша інтернаціональна трійця із цілковитим знанням справи (набили руку!) контактує з тоді ще не ураженими фінансовою скрутою і не загроженими перспективою терактів оргкомітетами різних літературних і музичних заходів та наукових конференцій і дискусій, гідно бере участь у цих «колективних мастурбаціях», — особливо ж сам оповідач, Серж, просто блискуче виступив на політологічному чи то літературному диспуті в Лінці, присвяченому темі крайньої необхідності порозуміння між Заходом і Сходом. Він, звісно, репрезентував Схід, оскільки його відрекомендували як важливого гостя чи не з далекого Самарканда.
«В оргкомітеті вдавано радіють і щиро дивуються, що я взагалі прийшов і майже не запізнився» (ще б не дивуватися, трохи здогадуючись про його специфічно «поганий стан» після вчорашнього!), «дуже добре, кажуть мені, зараз ви виступаєте, крім вас, буде кілька місцевих авторів і один старий поет із Польщі, ви знаєте, що ви будете читати? — питається мене дівчина із зеленим волоссям, — знаю, кажу я їй і з острахом дивлюсь на її зелень, що? — не заспокоюється вона, ми будемо говорити про діалог між Сходом і Заходом, про інтеграцію, про синтез ментальностей, добре? Добре, кажу я їй, добре, у вас пиво є? потім, потім, щебече вона і виводить мене через задні двері в залу, де вже сидить купа якогось народу і кілька поетів, які збираються говорити про Схід і Захід, скраєчку сидів старий поляк, я поглянув на нього і все зрозумів — ми могли їхати з ним в сусідніх вагонах, і в цей момент від чого він був найдалі, так це від синтезу ментальностей, а також від Сходу, не кажучи вже про Захід».