Поки хтось виступав, наш поет устиг усе-таки кілька разів заглянути в кухню, де було доволі пива, так що синтез ментальностей почав йому подобатись, і він виголосив коротку, але натхненну промову, акцентувавши свій ключовий меседж: «…які в задницю ментальності, коли насправді мало би йтися про ті жахливі суперечності, які нас роздирають…» — «Що ви маєте на увазі?» — злякано питається ведуча. — «…Бляха-муха, якби я сам знав…»
Ліберальній частині публіки сподобалася волелюбна думка гостя із Самарканда, натомість частина «лівих» вийшла із зали на знак протесту проти його непоштивого відгуку про їхній музичний колектив «Серп і Молот» (гівно) і спробу щось сказати про «маршала Жукова» (видно, одного з їхніх героїв). «…Западає тиша. Поляк голосно відригує. Зала весело сміється, і на цій радісній ноті ведуча оголошує вечір завершеним…»
І організатори, і слухачі дуже задоволені виступом самаркандського поета. «Знаєте, для нас це так цікаво. Ми ж про вас нічого не знаємо».
Конфлікт із «лівими» у Сержа не випадковий. І в певному сенсі для нього небезпечний. Вони — найактивніша частина мобільної мультикультурної публіки, разом з утеклими дисидентами незрозумілих дисидентств. В анархістських клубах вони «спочатку бухають, а потім конспектують собі Троцького з Кропоткіним».
Жалюгідне враження справляють ці «печальні обрубки великої європейської псевдореволюції». Пригадаймо: ця «революція» відбувалася переважно в університетських коридорах, а на вулиці виливалася в актах анархії й терору нечисленних «лівих» молодіжних підпільних банд. Ширшого соціального ґрунту цей «смаковий» виклик респектабельному буржуазному суспільству не мав, і останнє, здолавши початковий переляк, знайшло на нього управу — почасти силою, почасти добром. І ось тепер недавні непримиренні революціонери, виборовши максимум омріяних сексуальних свобод (згадаймо, що серед головних гасел студентів знаменитої паризької Сорбонни було право на статеві акти в коридорах університету), залюбки користуються пільгами ненависного буржуазного суспільства, а деякі розпочинають добротну фінансову або політичну кар'єру. Втім, велика молодіжна антибуржуазна революція і від самого початку була доволі дивною.
«…На вулицях навколо університету майже щодня демонстрації, студенти окупували кілька корпусів, товчуться там з самого ранку і вимагають пільг, з ними постійно водиться купа лівих, активістів і агітаторів, для лівих це взагалі свято — влаштувати шабаш на кістках академічної освіти, вони тепер ледь не живуть в університетських коридорах і туалетах, чувакам нарешті закапало відчути на четвертому десяткові життя запах свободи, слідом за лівими до університету почали сповзатись усілякі збоченці, браві онаністи й лесбіянки, котрі годинами висиджували під жіночими туалетами, видивляючись, як звідти виходять налякані революційним рухом китайські студентки».
Звісно, в контексті справді великої європейської історії ця «велика європейська революція» була пародією на революцію, а інтерпретація її у самаркандського поета Сержа — це вже як пародія на пародію. А проте близька до правди. І не означає лише неприйняття лівацького заперечення добропорядного буржуазного суспільства. Річ у тім, що саме лівацтво, зарозуміле й самовдоволене, виглядає асоційованою частиною цього високопродуктивного суспільства, яке, зрештою, всьому знаходить належне місце. І саркастичні, а часом полум'яні тиради (то публічні, то подумки) запрошеного для культобмінів (синтезу ментальностей) самаркандського поета звучать двозначно (двосічно?): над ким чи над чим сміх і риторичний суд? Тут варто було б зацитувати кілька темпераментних пасажів розпашілого гостя, але, на жаль, лексичні особливості його усного мовлення та внутрішніх монологів, на щастя дбайливо зберігані передовими (контркультурними?) видавцями, залишають мені мало можливостей. Тож я подаю лише кілька уривків урізнобіч кинутих, немовби оповідачем, пасажів, які, власне, варіюють — хоч і досить своєрідно — відомі мотиви антибуржуазної соціології другої половини XX століття: