«…Найгірше те, що ви зробили з кіно і телебаченням. Хоч би як ви маскувались і грузили населення, все одно потім говоритимуть — ось вони, ці продюсери й телемагнати, які перетворили нашу не таку вже й погану цивілізацію на купу ідеологічного гівна й маскультової бутафорії. (…) Он ви скільки всього придумали, вся ця ваша бойова термінологія, всі ці вигадані вами терміни й поняття: «конформізм», «нонконформізм», «альтернатива», «субкультура» — ви розливаєте це гівно зі своїх брандспойтів, і що найприкріше — купа народу ведеться, героїчні підлітки намагаються створити опір, ведуть боротьбу, організовують підпілля, навіть не помічаючи, що джунглі, з яких вони намагаються вирватись, зроблені з якісної бутафорної гуми, обробленої протипожежним розчином…»
І далі у стилі такої бурлескної інвективи. Може, саме це багатостраждальне буржуазне суспільство нічого нового про себе тут і не почуло: йому вже стільки було сказано дошкульного й нищівного протягом кількох століть, а останніми десятиліттями ще й так викрито його маніпуляторські механізми, що це тільки стимулює його енергію вічного самовдосконалення. Проте, мабуть, слова гостя з Самарканда адресовані не так самій Європі, як нам, що до неї так уперто пнуться. Абись ми не були зовсім сліпі. Знали, «якого раю благаємо».
Жаданова невдячна в'їдливість супроти європоказухи та уявних альтернатив їй у ній самій часом може здатися прямо-таки марксистською чи неомарксистською. (А насправді швидше брехтівською! Про це брехтівське у Сергія Жадана ще будемо говорити):
«Мені не вистачає у ваших діях цинізму, всі ці соплі, які розмазують по щоках борці з режимом і несправедливістю, так, ніби хтось із них справді мав намір щось змінити, ви недопрацьовуєте, відверто недопрацьовуєте, збудовані вами в кінопавільйонах барикади, інсценізована вами боротьба між респектабельністю і бунтарством, сплановані та проплачені вами на багато років вперед поколіннєві, релігійні та міжетнічні конфлікти, всі ці робочі моменти великої мильної саги, котрій ви безуспішно намагаєтесь надати рис епопеї і трагедії, — вони насправді не затягують і не тримають біля екранів. Ви халтурите, і я сподіваюся, саме це колись заведе вас, врешті-решт, в глухий кут. Тому що, ну подумайте самі, — скільки може існувати бойз-бендів на душу населення, скільки різновидів пральних порошків потрібні людству, скільки кримінальної інформації людина спроможна сприйняти на добу? Все ж обмежено, обмежено, насамперед фізіологічними можливостями сучасної людини, а вони — і ви це, знову ж таки, знаєте краще за мене — доволі скромні: здоров’я сучасної людини, підірване фаст-фудом і безпечним сексом — вигаданим вами, аби відволікати пролетаріат від класової боротьби, такого здоров’я надовго не стане».
Стоп! Не знати, що тут усерйоз, а що лукавство. Згадаймо Жаданів «Цитатник». Пам'ятаймо, що поетові із Самарканда і вдома вкрай набридла (він сказав би інакшим слівцем) чумна «ідеологія», а тут її ще більше, і вона ще настирніша. Бо протестова. Вже не від влади, а від «громадянського суспільства», тобто від групи супер-активних громадян. Під їхнім тиском усе життя перетворюється на «позицію», систему позицій. Від чого тікав, на те й нарізався.
«Спілкування з нашою цільовою аудиторією просто грузить, ці діти, вони просто запресовані ідеологією і пропагандою — наприклад, коли вони курять драп, вони ж не просто курять драп, вони займають певну соціальну позицію, твою мать, і з ними треба рахуватися; коли вони слухають музику, вони обов'язково закладають у це якусь ідеологічну концепцію; вони мені говорять, ти ж ось, чувак, — за всім, що ти говориш, теж стоїть певна позиція, за цим же щось стоїть, і я особисто не маю аргументів, а головне — бажання, аби переконати їх у чомусь протилежному. Так чи інак, мені завжди простіше було не пояснювати, ніж користуватися вигаданою ними ж термінологією, тому що я не люблю, коли в побутовому, скажімо, алкоголізмі чи в побутовій, скажімо, невлаштованості вбачають жест і знак, це неправильно, як на мене, а якщо і правильно, то все одно по-дебільному».