Чорний романтик Сергій Жадан

Отож — Сергій Жадан. Майже всіма ушанований і далеко не всіма читаний. Багатьма чутий — але не всіма почутий…

Із «Цитатником» в обох жменях

Його зухвала («розкута», вільна) багатоходова гра-імпровізація з читачем (і з самим собою? і з поколінням, і з часом? — пізніше він скаже: «Ми розумілись на нашому віці, як на таємній і рідкісній грі») — виразно означилася 1995 року збіркою поезій «Цитатник» (хоч перед цим, як і всі бубабісти, починав із журналу «Сучасність»). Назва звучала мовби іронічно: ще не забулося (хоч уже й почало забуватися) шалене захоплення «лівої» європейської молоді червоними блокнотиками з геніальними афоризмами великого Мао, які стисло підсумовували всю багатовікову мудрість роду людського, давали чіткі відповіді на ключові питання життя й конкретні вказівки до бунтівної дії. Пізніше, перевидаючи Жаданів «Цитатник», видавництво «Фоліо» задля ясності на палітурці відтворило до болю знайомий образ великого кормчого в центрі п'ятикутної червоної зірки. Натомість у самого Жадана ніяких апеляцій до Мао чи сподіваного сарказму йому навздогін не було. Швидше він іронізував із самого споконвічного феномена стадної потреби в найпростіших поясненнях найскладніших речей. Або ж просто великодушно розігрував читача, інтригував: назви окремих віршів, циклів і навіть деяких збірок у нього бувають підкреслено «асиметричними» щодо їхнього справжнього змісту, інколи одверто зазивальними (хай і метафоричними) або й збитошними, в дусі вуличної поетики приколів, часом на грані блефу. Жадан — увесь, наскрізь — саркастично, а то й глузливо чи глумливо віддистанційований від хрестоматійного лексикону доби та її гасел або й дражливо їх профанує, що ми не раз побачимо далі. (Власне, це елемент його поетики епатажності, про яку буде окрема мова.) А тут, у нецитатному «Цитатнику», маємо, приміром, безваршавну «Варшаву» як умовний пункт транзиту Схід— Захід, а головне — як збудника рефлексій на постійну для нього й надалі тему шляху, відсутності мостів, запливу, втечі (від осоружної дійсності, з її дощами, полюціями, революціями — чи від самого себе, неозначеного і неозначено вплутаного у світову неозначеність?). Звісно, йдеться про «героя нашого часу», який має проблеми зі своєю ідентичністю, поривається казна-куди й не знати навіщо, а зрештою залишається в полоні чи то своєї країни, чи то своєї розгубленості, волею або неволею вертається на круги своя:

Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав,
притулків, монархів, анархів, жидівських громад, республік,
стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав,
ти завжди сприймав спілкування передумовою куплі-
продажу свого ближнього, тож за першої нагоди
наважився позбутися пут, котрими тебе в'язали,
тобто змінити провалля Сходу, серед якого вижити був не годен,
на збудовані значно західніше залізничні вокзали.
І потім, підстрелений на кордоні, ти, що вже мав потонути давно,
все ж тримав у пам'яті небо, котре здавалося чистим,
і надійно сховані золоті червінці, які тягнули на дно,
зводячи на пси твій потяг вирватися за межі Вітчизни.
Власне, це був, скоріше, заплив, аніж втеча.
З обох берегів лише прикордонники, затримавши хід,
дивились, як повільно тебе розвертала течія,
ніби церкву, — головою на Схід.

Це свого роду деміфологізація (може, мимовільна) героїчного мотиву втечі як акту свідомого доленосного вибору (згадаймо, втеча — це ціла епоха в історії СРСР, це політичний виклик, етичний канон!) — якась у ньому несправжність, здрібнілість, хоч лещата історичних обставин українського існування у «шпарці поміж держав…» — таки справжні й упізнаванні.