Може, тут давався взнаки досвід щирих спілкувань із «братвою», хапливої прикольності імпровізацій у молодіжних тусівках. Звідси ж, може бути, і високий показник вульгаризмів у лексиці Жадана-прозаїка. Зрозуміла річ, пишучи про певне середовище, не можна обійтися без його жаргону, а надто ж тому що він колоритний і, сказати б, художньо виразний. Але й потрапляти в його полон, мабуть, не варто: краще бути над ним, а не в ньому. Якщо можна говорити про якісь заслуги у сфері «регулювання» босяцького жаргону, то вони у Сергія Жадана досить помітні й варті уваги лексикографів. Маю на увазі ось що. Українське босяцтво (власне, нині воно далеко не босе), як відомо, вдається до жаргону босяцтва російського, і це неябияк ускладнює завдання українських письменників, якщо хотіти упізнаванно описати відповідних персонажів. Колись давно була, — може, хтось пригадує — така геополітична хохма: Україна аж тоді стане державою, як проститутки та бандити заговорять по-українському. Ось такий, мовляв, індекс незалежності. Навряд чи брав Сергій Жадан до уваги цей курйозно-патріотичний критерій, мова скорше зачіпала його естетичне чуття. Так от, він знаходить українські відповідники немудрому тусівковому чи й блатному жаргону, і — уявіть собі! — вони звучать природно. Можете переконатися в цьому, читаючи «Депеш Мод» чи «Біг Мак», та й іншу його прозу.
Але замість скромно задовольнитися успіхом, Сергій Жадан поривається розвинути його і сягає високих сфер того, що на научной фене зветься ненормативною лексикою, а в народі простіше й справедливіше — матюками.
І це вже інша розмова, в якій я, за всієї своєї поваги до грона молодих талановитих українських письменників-матюкальників, не можу бути об'єктивним і безстороннім. Усі ж ми «родом із дитинства». А моє дитинство в робітничому селищі на Донеччині дихало повітрям, гігієнічно вільним від матюка. Матюк зайшов туди лише в середині 1930-х років із босотою, що приліпилася до індустріалізації. Цих людей у нас називали урками або фуліганами (слова «хуліган», скільки пам'ятаю, уникали, може, інстинктивно, через звукові асоціації). Просвітительський меседж, з яким ця босячня опановувала «мєстних», звучав бойовито й суремно: «КРОЙ, ВАНЬКА, БОГА НЄТ!»
Відтоді в мене алергія на матюки й матюкальників — усяких, навіть украй інтелігентних. А воно ж минулися часи, коли еталоном матюкальництва вважався російський босяк (може, й дарма, бо, скажімо, в Максима Горького й босяки якісь інакші). Тепер шляхетно загнути в мікрофон кортить і англійській співачці, і американській суперзірці, а про homo prodwinutus усіх цивілізованих народів годі й говорити. І горді носії солов'їної (чи калинової) не пасуть задніх. Але тепер це вже не колишні простодушні матюки: загилив, полетіло, та й забув. Тепер це рафінований інтелектуальний продукт, високе мистецтво, в якому без вищої освіти (бажано гуманітарної) нема чого робити. Пасіонарії-матюкальники впевнено вдерлися на територію Слова й поставили кіндер-мат своїм млявим опонентам. І повороту назад немає:
Подейкують, нібито якийсь суб'єкт, що чудом повернувся з Пекла (того справжнього, під землею, не фігурального), розповів, що там нині велика реорганізація (оптимізація): встановлюють нові, технологічно модернізовані казани, обслуга з нового покоління чортів, що пройшли люстрацію за міжнародними нормами, стару ж корумповану шпану спровадили на почесну пенсію. І нібито перші три висококласні казани вже встановили. Один — для снайперів як професійних убивць, другий — для так званих військових реконструкторів за їхнє осквернення пам'яті мільйонів невинних жертв війни, а третій — для українських письменників-матюкальників за їхнє знущання з, мовляв, солов'їно-калинової (чи з калиново-солов'їної?) та за наругу над незвиклими до матюкальної ропи читачами. Нібито для трьох славних лицарів уже й дрівець наскладали. Не мудруючи довго, обрали переможців Усеукраїнського конкурсу письменників-матюкальників «Хай дзвенить земля піснями». Перший (псевдо — Вогнедишний) продукував розкотисті епічні матюки, називаючи їх за потужність гомеричними, і буквально глушив публіку своєю енергетикою. Другий (псевдо — Ласкавий) викохував, як дбайливий садівник, матюки гіллясті, крислаті, з різноманітним нюансуванням — барокові, за його кваліфікацією. Третій (псевдо — Кібернетько-Ірокезов) — майстровитий, уперто виструнчував особливо гострі, шпилясті матюки, «готичні», як він хвалився. Чорти з обслуги, особливо молоді, з однаковою повагою ставилися до всіх трьох і пильнували справедливого розподілу знаків уваги та пільг (хоч тривожить їх одне: чи уживуться три королі матюка в одному казані — українці ж!). Таке, принаймні, враження склалося в анонімного свідка-втікача.