«Де бізнес, там і віра», — каже один із дикої молодої братії здобичників. Це — з приводу активної присутності на цій ідеологічно нічийній території такого собі пресвітера (його ж називають і просто священиком), який привчає громаду співати таких собі релігійних гімнів: «Слався, наша Вітчизно, вільна і незалежна, слався, небесний Єрусалиме, дружби народів надійний оплот! Слово Ісуса, сила незрима…» — усе ще свіже в народній пам'яті і звучить як немудра пародія. На молитовних зібраннях закликають до працьовитості й своєчасного заповнення податкових декларацій. А релігійні «гімни» в таборі ромів витримані в такій стилістиці: «…Живи, Романістан, прекрасний і вільний, позбавлений згубного впливу транснаціональних корпорацій… Між вільними вільний, між рівними рівний, визнаний світовою спільнотою та спеціальною комісією ОБСЄ з питань духовної та культурної спадщини малих народів Європи». Не сказати, що це дуже винахідлива сатира. Хоча, в усякому разі, бачимо ніби продовження того глузування з європейської мультикультурної балаканини, що було в «Біг Маку», та пригадуємо сатиричний опис «концерту» в Харкові «посланця Божого» Джонсона-Джонсона (роман «Депеш Мод»). Але є й дещо інакше. Пресвітер сміливо й жертовно йде у неспокійний фермерський люд і намагається мирити й кликати до добра. Його полум'яні слова навіть впливають на людей, тим більше що вони часом буквально полум'яні: у хвилини особливого натхнення в нього з горлянки виривається вогонь! Приголомшливо! Але в якусь хвилину пресвітер зізнається, що це фокус, і оповідає його таємницю… Як мириться фіґлярство зі справжнім (нібито) моральним пафосом? Свята мета виправдовує засоби? Стиль доби чи рятівний гумор? Така вже реальність? Сам пресвітер вважає своєю місією доносити до фермерів думки про «провидіння, яке нас скеровує на нашому шляху. Але в основному — про реформи в сільському господарстві». Доводиться визнати, що це сатира доволі похватного публіцистичного рівня.
Є в романі й непрямо заявлений (трохи ніби рикошетом) мотив ідентичності (відсутності ідентичності) місцевої людності. Один із прибулих бізнес-цивілізаторів із роздратованим нерозумінням нарікає на тамтешніх: не хочуть, мовляв, змін, розвитку. Не розуміють сили капіталу. «Вбили собі в голови, що головне — це залишитись тут, головне — ні кроку назад, і триматись за цю свою порожнечу».
Цей пасаж не знаходить відгуку, але через деякий час тему підхоплює оповідач, уже по-іншому (заперечуючи думку пресвітера про — як тому здається — слабкість і беззахисність місцевого люду): «…Вони всі тут народились і тут живуть. Але поводяться, мов на вокзалі… Так, наче потяг уже подали і вони тут з усіма прощаються. І вже нікому нічого не винні, і можна все розкупити і спалити, тому що потяг — ось він, стоїть, чекає. Ось так вони поводяться, і я не розумію — чому? Вони ж, суки, тут живуть. У цих містах. Вони тут виростали. Ходили до школи, пропускали уроки, грали у футбол. Вони тут жили все життя. Так що ж вони випалюють усе за собою? Вся ця підарня, яка пре звідусюди, яка зараз по-справжньому стає на ноги. Уся ця банківська наволоч, менти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, власники… капіталісти — що вони поводяться так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати? Вони ж насправді нікуди не поїдуть. Вони залишаться тут, ми з ними закуповуємось у тих самих магазинах. Які вони беззахисні, отче? Які слабкі? В них сталеві щелепи… вони загризуть тебе, коли їм це буде потрібно. Де ж їхня беззахисність?»
На це пресвітер відповідає: «Ти теж правильно говориш… але забуваєш про одну річ: агресію породжує саме беззахисність. І слабкість».
Принагідно звучать і інші оцінки та самооцінки, вони болюче зачіпають важливу тему, але якось «поковзом».
Роман написано задовго до нинішньої війни, і навряд чи автор міг її уявити. Але мимоволі одне пов'язується з другим. Певно, не випадковість…
І все-таки це не апокаліпсис. Чорні сили здаються самопосталими й невичерпними, але вони не можуть залити із своїх перепризначених бензовозів усі вияви природного життя. У когось є здоровий глузд і порядність, у когось — вірність дружбі, у когось — почуття вдячності й обов'язку; серед симпатій та антипатій зароджується любов і, буває, витримує випробування часу й химерного життя. Властиві прозі Сергія Жадана то іронія (часом сарказм), то великодушний гумор почасти створюють деякий баланс світлого й темного і хоч трохи змирюють самовладну реальність із природними людськими сподіваннями.