Не знаю, чи Сергій Жадан читав (і чи його покоління читало) чудовий роман Василя Земляка «Лебедина зграя» — неповторне поєднання лірики і гумору, звабливий образ величного українського села Вавилон на Поділлі, що своєю стародавністю і славою сперечалося з історичним Вавилоном. У «Месопотамії» такого змагання двох слав немає, не про те йшлося. Але є якийсь ореол небуденності над сірими буднями слобожанської Месопотамії — з її спорожнілими заводами й замуленими річками, з її яблуневими садами й пивними барами, з вокзалами й базарами, з таємничими науковими лабораторіями, з водосховищами й підземними ходами старих фортифікацій, з легендами про відьом, які вподобали це місто, й постлегендарними відьомськими практиками пересічних месопотамчанок, з темними порослими травою подвір'ями й синім небом над ними, — мабуть, ніхто ще так докладно не описав «зовнішність» цієї занепалої Месопотамії, торкаючись і невловного в ній, і життєвої снаги її потовкущої людності.
Славний прадід батько Махно і його (не найгірші?) правнуки
…Зовсім інший характер має наступна книжка прози Сергія Жадана — «Anarchy in the Ukr» (2014). Навіть рік видання акцентував її драматичну інтригу. Сюжетна зачіпка дуже проста й природна. Нібито автор (він же оповідач) колись комусь пообіцяв проїхатись чи пройтися напівзабутими маршрутами героїчних походів Батька Махна територіями його, автора, малої батьківщини, а заодно й відвідати рідні місця, та й поділитися враженнями. Підмовив дружка й рушили в похід — потягами, маршрутками, навмання, підтюпцем.
Із Махном не пощастило — його сліди давно й старанно затоптані слідами пізнішими — піонерськими, історико-кагебістськими, ветеранськими, підприємницькими тощо. Зате дух махновської чи постмахновської анархії виявився безсмертним у національному чи недонаціональному житті, що, зрештою, й мали б передбачити наші мандрівники-дослідники — як особистості до цього духу не цілком глухі й ворожі. І не конче треба було мандрувати Луганщиною, аби відчути цей дух. Він скрізь і в усьому. І в совку, і в антисовку, і в принципово відстороненому від одного й другого гордо аполітичному маргіналітеті — чи то в пивному, чи в трахкацькому, чи в сектантському, парарелігійному, самосійно-буддистському, толкієністському тощо, чи в мистецькому андеграунді, чи в інтелектуально-джазменськи наблатиканому.
Всі ці модуси анархії (за винятком хіба останнього, ріднішого героям-мандрівникам) експоновано наче й побіжно, але з вичерпним сарказмом. Оскільки ж і в самому цьому сарказмі є плодоносний корінь анархічного способу мислення, то інколи й сам оповідач не утримується від іронії на власну адресу (але ця іронія вибіркова і вже м’якша — спрацьовує інстинкт самозбереження): «Скільки разів мене викидали були з автобусів чи тролейбусів, щоправда, коли я був без квитка, або в непритомному стані, або просто скандалив, хоч для мене особисто це мало що змінює. Щоправда, викидали мене вже в іншому, наступному житті…»
Про це останнє не важко здогадатися, маючи на увазі синдром протистояння всьому і всім: «порядку», рутині, владі, «депресивним апостолам» різних масових рухів тощо. При цьому оповідач визнає за собою ту провину, що легко забував героїв, за якими йшов, що опинявся поза подіями. (Щиро зізнається, що це не належить до приємних спогадів. Він не мораліст. І його персонажі не моралісти. Але і їм інколи щось докучає. Як ото одній велелюбній, але не позбавленій самокритичності героїні: «Я не знала, від кого саме завагітніла, не зовсім зручно було». Увага: було не зовсім зручно! Це щось та значить!)
Неясно, які герої та апостоли маються на увазі — чи з контркультури, чи із суспільних рухів. Може, і ті, і ті. Стояти гордовито осторонь, навіть бувши в гущавині усього, іронічно вивищуватись над усім, навіть поринаючи в глиб усього. Така от незалежність особистості, такі парадокси самостояння… Може, це альтернатива панівній усюди анархії?
…Але — складається враження — анархія в Сергія Жадана далеко не однозначне поняття. Воно коли не прямо, то принаймні якимось рикошетом зачіпає ширше коло явищ, насамперед вітальність народу, потяг до волі, нонконформізм особистості, її творчі потенції. Або інакше: дає привід думати й говорити про це й багато що інше.