Чорний романтик Сергій Жадан

У циклі «Казанова» тьмяний уявний образ (власне, поголос імені) сакрального спокусника став персонажем циклу, ностальгійним подразником для імпровізування кількох психологічних варіацій уявної ризикованої (або й сентиментальної) пристрасті — вже доволі демократичного (плебейського) формату, в сірих лещатах сучасного великоміського побуту… Добре, що є ця вічна ностальгія за віртуозним спокусником Казановою, чиє благородно-хиже мистецтво обдаровує його жертв незабутніми переживаннями та робить їм честь, — а не тільки страх перед нерозбірливим і невдячним Чикатилом або п'яним азартом трахкачів…

Тим часом Жаданів Будда в однойменному хіті — це наш степовий клон легендарного індійського принца Сідхартхи Гаутами, засновника буддизму, що принагідно прикинувся козаком Мамаєм (нам догоджаючи або нас вивищуючи?) і никає чумацькими шляхами разом із мандрованими дяками, не оминаючи, звісно, корчем, в яких радо «заливає» про власні подвиги: «Хоробрий Будда зупиняв ординців, Лякаючи пеклом, обіцяючи карму…» (У пізнішій прозі Сергія Жадана не раз зустрінемося із саркастичною інтерпретацією проповідницьких походеньок українських самобуддистів, що намагалися обжити спорожнілий пострадянський духовний простір.) У кількох, скажімо, куплетах коротко і, припускаємо, спрощено розповідано про віхи степового буття мамаїзованого Будди. Таке враження, що він не дуже обізнаний з українською історією та ментальністю степовиків, навіть не пройшов короткого курсу лекцій в тодішній Літній школі українознавства при КДУ, на диво профанно ставиться до нашого, сказати б, сакрального:

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна — спорожнена тиха катівня.

Отакої! Звісно, Будда — не Перебендя, але так мало і низько бачити… «За державу обідно…»

Та я, попри свій скептицизм, мушу визнати: бубабізована версія буддистської реінкарнації не лише може бути віддаленим пародійним відгуком на нашу сміховинну пристрасть до патріотичних фантазій, а й має свій вищий (?!) сенс. Адже, по-перше, справжній Будда-Гаутама таки мав у собі щось трохи «мамаївського»: зрікся комфортного життя і втік від звичного оточення, етично й соціально означаючи свій аскетизм і свій особистий приклад; по-друге, Будда — це не конче історичний Будда-Гаутама, це ім'я міг мати взагалі той, хто досягнув вищої просвітленості, а тут уже простір для апокрифів і критеріїв тієї просвітленості. Та, помимо цього, забавна балачка (з відчутним сарказмом!) натякає на химерно спільне в ілюзорних уявленнях різних народів і в етапах особистих та історичних доль їхніх богів і героїв:

Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце —
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.

Майже та сама всенародна скорбота — й у фіналі ще одного апокрифу — «Генерал Юда»:

Несли на цвинтар хоругви згризлі,
плакали важко й нещадно.

Хворий Юда зализував рани, які дістав, ведучи в бій полки:

Валились мури, знищені вщент.
Повішені висли високо.

Хто цей генерал Юда, і який саме з трьох Великих Юд біблійних часів може тут пригадатися? Був апостол Юда, брат Якова, родич Христа — син Марії Клеопової, сестри Богородиці, автор одного Соборного Послання — він, здається, нічим перед людством не завинив, хоча його Послання миролюбністю не відзначилося. Був Юда Маккавей — справді великий войовник і не вельми милосердний, — який, вважається, визволив Ізраїль від влади сирійців. Може, це він? Нарешті, був Юда Іскаріот. Невже він не повісився, а став грізним войовником в ім’я Христа?