І так раз у раз: і це не гра слів (хоч інколи й гра), це особлива жаданівська трансформація розмовної поетики, на позір недбалої, а насправді сповненої «діалектичного» сприйняття неоднозначності світу й кожної людської ситуації в цьому світі. Нібито принагідні й малозначні розмовні антитези у кращих випадках сягають рівня філософських афоризмів: «Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим»; «важко бути героєм, коли це нічого не коштує»; «Дороги — це час, потрібний нам для розуміння своєї загубленості»; «Хай не знають уста, що виголошують гіпотезу про руки, що власне фальшують експеримент»…
З цієї ж розмовної недбалості, але вже приперченої вуличними приколами, випливає і характерне для Жадана (особливо «раннього», злісно епатажного) навмисне, саркастичне зіштовхування дуже віддалених одне від одного понять: «Хотілося пити і тягло на узагальнення»; «Несу натхнення порожні торби»; «Військово-повітряні сили виснуть поряд із сновидіннями»; «пошук затінку в жерлах гармат». Часом цей сарказм грає відблисками легенького цинізму: «…Єднання є, хоч і мале. Наприклад, сонце, що встає, чи спільний туалет».
З розмовної поетики, звісно, і характерне для Жадана наполегливе повторювання якихось реплік, прохань, закликів, порад тощо: «Запам'ятовуй, запам'ятовуй!»; «Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати»…
Невидимим (а інколи й видимим, навіть підкресленим) тлом для цих спілкувань і для цієї роботи думки є відчуття присутності в бутті вічного й універсального. Часом воно персоналізується — в Господі, в Ісусі Христі, в Марії.
Поетична збірка Сергія Жадана «Життя Марії» (2015) — це ще один ступінь концентрації його «діалогічної» енергії. Назва збірки повторює назву поетичного циклу Райнера Марії Рільке, перекладом вірша якого «Благовіщення» вона й починається. Чомусь у книжці немає Жаданового перекладу вірша Бертольта Брехта, який був в електронному варіанті збірки. На мій погляд, шкода — адже Жадан не менше, ніж із Рільке, суголосний із Брехтом в «олюдненні» образу Богоматері, у виході за рамки канону.
До Марії поет апелював і раніше в пошуках критеріїв життєозначення, але то було епізодично і не завжди прозоро. Тут же — принаймні в перших віршах — маємо пряме звертання до неї, в розгубленості й розпачі від неспівмірності досвідів двох епох людства і двох національних світів, від неспівмірності заповіданого й наявного:
Це справді дивні слова. І не просто дивні, а й ворожі, нетерпимі для тих, хто живе у світі ненависті й неприйняття інакшості. Тому «наші діти» переказують «синові Марії»: хай забирається геть з їхньої країни і забирає з собою всіх чужинців і ворогів. «…Хай не чекає початку нових пожеж, хай пам'ятає, що всіх, хто залишиться з нами, ми всеодно топитимемо вздовж узбереж. Хай забирає звідси всіх цих людей, хай тішить їх одною із власних ідей». Але далі йде ухильність, у якій — весь фальш подвійної псевдохристиянської моралі: «Хай повертається згодом, щоб врятувати якщо не нас, то хоча би наших дітей».
Тут доводиться застерегтися. Хтось із українських читачів може сприйняти оте «ми» і «наші діти» виключно на свій український рахунок. Це було би звужене й схиблене сприйняття. Звісно, в отому «ми» є й ми як українці. Але більше як люди переповненого ненавистю й жорстокістю сучасного світу, як одна з його «гарячих точок», але, може, й ненайгарячіша. У цьому розумінні Сергій Жадан — поет, умовно кажучи, не «український», а світовий. Його українські болі й тривоги — частина світових, вони вплетені в них. Недарма тема біженства й долі біженців драматично звучить у нього не один рік, ще до нашої донецької біди.