Чорний романтик Сергій Жадан

— Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
— Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.
Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим…

Це ж світове!

Муки безнадійного (без надії на повернення) біженства Сергій Жадан описує так, наче сам є тим біженцем серед інших чоловіків, жінок і дітей. Які дороги його вели? З Афганістану, з Іраку, із Сирії, із Сомалі? А нині — з рідної Донеччини?

І знову — звертання до Марії — тепер уже не поіменованої, а як до Вічної Жони. Прохання, щоб вона напоумила нас, а головне — наших дітей:

Діти, що народяться по таких сніговіях,
будуть пізнавати цю землю на дотик,
любитимуть її навіть за посухи та негоди,
любитимуть її навіть за госпіталі та в'язниці…
Діти, що народяться під такими зірками
і яких називатимуть іменами загиблих,
говорячи зі злодіями та ворогами,
вкладатимуть мудрість у кожен свій видих.
Так, ніби до них не було смерті,
так, ніби за ними немає люті.
Будуть упевнені та уперті,
будуть пам'ятати всі речі забуті.
Пробиватимуть шляху вічних завіях,
долатимуть перешкоди й завади.
Тобі це вдасться, спробуй,
навчи їх любити, вірити і пам'ятати.

Це, сказати б, наше українське звертання до Богоматері й наш український шанс у світових завіях. Він дуже дорогий поетові, і це важливий коректив до тих гірких, розпачливих і часом цинічних, аж до самозречення, слів про свою країну, що їх так багато в Жаданових текстах. «Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни». І сам заперечує: «Крізь сон чути, як формується батьківщина, ніби хребет у підлітка з інтернату». Але знов ніби не своїм голосом: «Я живу в країні, в яку не вірить ніхто, і говорю мовою, якої не розуміють ніде». І не може — тут же — не заперечити цьому голосу. Бо є та, що чує і розуміє, — і цього досить. «Ми навіть не пам’ятаємо, хто і що говорив, ми навіть не помічаємо жодну з твоїх прикрас. Головне, щоби ти ловила щоразу цей впертий ритм, повторюючи всю нашу єресь за кожним із нас… Тримаючи небо в очах і повітря в руці, боронячи навіть тоді, коли не лишається сил, мову своєї ніжності, яку розуміють усі, межі своєї свободи, бачені звідусіль».

У цьому пристрасному звертанні (майже молінні) важливе не лише те, з чим звертаються, а й особливо те, до кого звертаються. Найочевидніше — до Марії, берегині заповітів її сина, вічного й невичерпного джерела любові, ніжності, людяності. Зрештою, їй начебто й присвячена книжка поезій. Але образ Марії у Сергія Жадана — і в цій збірці, і раніше — не такий однозначний. У ньому є щось таємниче, якась розчиненість у подіях світу й ніби віповідальність за них та за долі людей. Немовби вона, Марія, — першопричина, першопочаток усього того доброго й недоброго, спасенного і кривавого, що так чи інакше пов'язане з історією християнства. Ще в «Цитатнику», у циклі «Атеїзм», був досить дивний вірш, що пропонував нетрадиційний погляд на Марію: не як безмежно люблячу й віддану, а як зболену і з «іржею зневіри» в синові. Вірш закінчувався загадковими словами: