Залишається погодитися. З цим. До іншого ще буде нагода повернутися.
Тим часом у книзі починають дужчати й інші мотиви. Майже завжди у Сергія Жадана назви книжок, збірок, окремих творів лише умовно орієнтують (або й дезорієнтують) щодо їхнього змісту. В «Житті Марії» звертання до олюдненого сакрального образу домінує в початковій частині книжки, і хоч потім той образ не раз виринає, часом несподівано, з хаосу наших буднів, немовби здалеку осяваючи їх нерізким оцінювальним світлом, — далі ці будні починають розкриватися ніби самі собою. У розділі «Чому мене немає в соціальних мережах», виразно полемічна назва якого вказує на бажання говорити про непопулярні постаті й сторони нашої сум'ятної сучасності, — маємо цикл поетичних зарисовок і сюжетів про любих (або, може, й нелюбих, проте по-людському небайдужих) Сергієві Жадану аутсайдерів, ізгоїв та інших пострахів офіційного благопорядку. Татуювальник. Сектант. Чеченка. Псих. Мародер. Капелан. Шпигун. Дезертир. Це лише деякі з «незручних» для поезії особистостей і доль, що по-рекетирському (а може — панібратськи чи за домовленістю?) вриваються в Жаданову поезію. У коротких віршах-новелах дбайливо і не без любові подано есенцію їхнього переважно немудрого життя, що переплелося з життям країни в ці багаті на ексцеси роки. Здебільше все це звучить достатньо драматично, як і сатиричні мотиви, хоч останні, на мій погляд, інколи знижуються до фейлетонності (як-от у «бердичівських» куплетах), — фейлетонного характеру пасажі трапляються і в поезії, і в прозі Сергія Жадана, але вони не належать до його найблискучіших сторінок.
У книзі «Життя Марії» вміщено й переклади поезій Чеслава Мілоша. Вільний і широкий погляд на світ, етичне і естетичне дистанціювання від рутинної картини життя і спрощеного бачення дійсності, драматична насиченість реаліями, видима легкість ваговитого вислову — це, мабуть, те, що захоплювало Жадана. Дослідники ще, напевне, аналізуватимуть його немалий перекладацький доробок, і видно буде, що він багато чого навчався у європейських поетів нашого часу, а в чомусь, може, «змагався» з ними. Але це вже предмет окремої розмови.
В Англії виявили таємну печеру тамплієрів (із преси, 2016 р.)
А в Україні того ж таки року в Чернівцях, у видавництві «Meridian Czernowitz» вийшла чудово оформлена (художник — сам Олександр Ройтбурд!) книжка «Тамплієри» — нові вірші Сергія Жадана. Перчина сюжету ось у чому. Досі вважалося: рицарський орден тамплієрів (храмівників), заснований 1118 року в Єрусалимі для захисту віри й паломників, після втрати Єрусалима став бездомним, опосівся спершу на Кіпрі, а потім у Франції, де 1312 року і знищив його Папа Франциск V, стративши гросмейстера Моле і 54-х рицарів. Тобто до Англії тамплієри нібито не діставалися. Аж ось відкриття. Так само не було раніше і ніяких відомостей про їхню причетність до наших українських справ. Але невідомість і цього разу не зупинила Сергія Жадана з його глобальним мисленням. Не знати, чи довідався він із власних джерел про назрівання сенсаційного відкриття англійських археологів, чи інтуїтивно почав діяти на випередження: мовляв, і ми не з лопуцька!
…Війна, передчуттям якої дихали поетичні збірки Сергія Жадана останнього десятиліття, — із близької світової загрози, із подихів досвіду «гарячих точок» стала нашою жорстокою реальністю. Про неї, в тому ж таки світовому вимірі, — «Нові вірші, 2015—2016», що ввійшли потім до книжки «Тамплієри».
Ще у «Житті Марії» Сергій Жадан мусив окреслити своє творче кредо в драматизованій до краю ситуації. «Прийде нас — і яка-небудь наволоч обов'язково буде писати про це героїчні вірші. Прийде час — і яка-небудь наволоч скаже, що про це взагалі не треба писати». Може, й не конче наволоч. Та річ у тім, що Сергій Жадан не міг не писати. Але писав і пише так, як властиво лише йому. «Страшно відчувати сморід червоного місяця. Страшно дивитись, як робиться історія».