Але в цій ночі стоять — по-біблійному стоять на біблійному березі темної ріки — жінки й чоловіки. Чоловіки мають що робити на своїх правічних човнах, жінки мають кого чекати й любити з віку у вік. Їм усім — «завойовувати порожнечу», «йти на світло з цього простору нічного», «зимувати у старій світобудові», наповнюючи її своєю працею і вірою у свій обов'язок. Інакше кажучи, їм, за твердою Жадановою мірою, «не залишилося нічого. Крім любові, звісно. Крім любові». Це повторюється з наполегливістю мантри. А любові цієї багато навколо — нею дихають земля, рідні пагорби, трави, квіти, дерева, книги, що хаотично розкидані на веранді покинутого дому. Нею тримаються люди. «Ніхто не знає, як працює любов», — припускає поет, як вона несе в собі гіркий «тягар усього, що було, і невагомість того, що буде».
А все-таки кому, як не поетові, годиться спробувати зазирнути в таємничі глибини цієї незбагненної «роботи». Тут з'являється все та ж незмінна і неминуче змінна вона, щоб у вічній розмові з нею і в їхньому мінливому взаєморозумінні — або непорозумінні — почувся пульс любові вже як «праці» на все життя, а не як минущої пристрасті. Дивовижний, суто жаданівський сюжет: вона голить його, чи не по-вояцькому давно неголеного, і в цьому неспішно живописаному процесі голення (!) бачимо тілесні нюанси душевних нюансів їхнього нерозривного співжиття, їхньої довіри і їхньої любові в усіх часах і за всіх обставин. Любов простягає їм руку з пітьми. «Іди, не бійся! Де твоя відвага?» І це вже не тільки їхнє, це вже надособове. «І знову родяться врожаї. І знову лаштуються жнива».
Ідилія? Ні. Просто непоборність життя. Останні вірші «Тамплієрів» дуже тривожні й гіркі. Рятуються жінки й діти. Але залишаються полонені й заручники. Залишаються в полоні земля, звірі, трави. Все це болить поетові. Коли вигнанці повернуться додому? (Тут чи не єдиний раз звучить у Сергія Жадана мотив непрощення за особисту кривду.) І головне: хто розуміє тих бійців на фронті і як їм зрозуміти «мирне життя» їхніх співвітчизників, яких вони жертовно захищають, не завжди бувши певними, хто з них цього вартий і як одних відділити від інших. І що їх — не тільки калік, а й неушкоджених — жде після повернення в «мирне життя» — навряд чи таке, яке варте страшних жертв. А втім, це обертони — лейтмотив інший. І фінал поетичної оповіді повертає до її початку: хвала каменю, хвала рукам, які тримали зброю, а тепер беруть той жаданий камінь, щоб знову зводити міста. «Всім, хто лишився жити після тяжкого мору, всім, хто зберіг свою радість і непокору, всім, хто вцілів під важкими зірками, вони відбудовують міста збитими в кров руками».
Зрештою — по всіх моторошних картинах і суперечливих рефлексіях — Сергій Жадан запевняє, що у світі вірності більше, ніж зради, а любові й ніжності більше, ніж ненависті й зла. Як воно в цілому світі — не знати (сам поет часом у цьому сумнівався), а що у поетичному світі Сергія Жадана саме так — це правда.
Кого любить, а кому симпатизує Господь
…Таке враження, що українські видавництва змагаються за право першими видрукувати кожну нову книжку Сергія Жадана. Або нову комбінацію вже відомих його творів у якомусь тематичному варіанті. Так, 2014 року в київському видавництві «Laurus» вийшла невеличка добірка поезій під жаданівськи «прикольною» назвою «30 доказів існування Бога і 29 заперечень». Справді, зібрані в ній вірші відображають широкий діапазон його теологічних (умовно кажучи) уявлень, сумнівів, незгод і, сказати б, його особистого почування Христа як присутнього в бутті світу й у людських долях, — що ми бачили в тих його поезіях, про які вже була мова.