Можливо, ця переорієнтація європейської (і американської) антибуржуазної думки від робітничого класу до соціальних аутсайдерів відгукнулася і в ілюзіях багатьох літераторів, зокрема у нашого Сергія Жадана, який бачить протестовий потенціал у стихійних анархістських вихватках персонажів, випалих із будь-якої поведінчої культури, схильних до бузувірства і всенищення. Але довелося і в них, давніх знайомих чи й друзях, розчаровуватися. Справді, чого доброго можна сподіватися від такого, скажімо, «аутсайдера», як «друг Артур» із «порядної родини», що після всіх відсидок, відкидань і амністій «співає в церквах на Різдво колядок» і плекає революційні задуми: «Толку з ваших мирних зборів? Краще різати мінтів і прокурорів, палити суддів, палити дільничих, стріляти червоних, вішати коричневих, втопити в лайні нового губернатора, потім на згарищі глушити з дозатора. Рвати попів із золотими хрестами, слати бомби заказними листами…» Універсальна програма безперспективної аутсайдерської протестовості!
А от у іншого «друга», Андрюхи (теж збірка «Життя Марії»), який «у школі ходив відмінником, доки не взяли з краденим годинником», — у цього Андрюхи дух незгоди ринув у намащену площину національної самокритики: «Як я ненавиджу цю країну! Кожен готовий смоктати за подачку. Будуть працювати просто за жрачку. Живуть, як змії, не показуючи виду…» Але інвективу свою вивершує несподіваним чином: «Я ніколи звідси не поїду». І це не тому, мабуть, що Сергій Жадан полюбляє такі парадоксальні мовні ходи, а, певно, тому, що колишньому відміннику Андрюсі непогано тут аутсайдерствується (стадіон, бабло, «півос») і вітійствується (у футбольному контексті): «все купується, все продається, крім любові й нашого серця». Оце, нарешті, голос морального авторитета!
Звісно, вистраждане свідчення колишнього відмінника-крадія багато важить у цій делікатній темі, однак залишається сумнів, чи саме таким аутсайдерам співчуває Господь. Але в Сергія Жадана, здається, немає сумніву, і саме в Нього він шукає підтримки своєму природному співчуванню.
Отож у збірці із досить зловісною (рольовою) назвою «Вогнепальні й ножові» був розділ 5 «Коментарі»: «Герої, апостоли, жінки і міста». Це дивовижний іронічно-філософський есей із характерною жаданівською грою-переливанням глибоких думок і легковажних словесних парадоксів, тонких припущень і брутальних «вольових» узагальнень. Основна ідея есею: за відомим біблійним іконостасом стоїть невидимий, але вгадуваний біблійний пролетаріат, непосвячений у кухню осяянь і прозрінь апостолів та пророків, — і саме в цьому пролетаріаті знаходять натхнення апостоли і пророки, і саме з нього, з «полум'я щоденної боротьби», вийдуть герої, які «розбудять тебе від сну і забуття. Вони підірвуть цей світ, знищуючи комунікації й спалюючи вагони, вони громитимуть акваріуми в ресторанах, випускаючи на волю мешканців глибин, вони перевертатимуть поливальні машини й розбиратимуть трамвайні колії, виводячи тебе зі смутку, вони наговорюватимуть свої прості історії, повертаючи до життя, з якого ти так наполегливо тікаєш».
Повертаючи до життя — чи до «колективної радості криміналу», дуже схожої на ту, якої жадав згадуваний раніше «друг Артур»? Здається, Сергій Жадан мав достатньо нагод пересвідчитися в химерності ілюзій щодо героїки аутсайдерства, щодо його нібито протестового потенціалу, насправді близького до вандалізму й бандитизму. Але інерція юнацької (шанобливо кажучи) риторики довго залишалася, хоч і не була визначальною.
Риторика аутсайдерської нерозбірливої мстивості здатна хіба що домішувати бунтарської каламуті в ту широту християнської співчутливості, терпимого і приязного сприйняття всіх виявів самовладного життя, зрештою «оптового» («огульного») культу любові, які є в поезії і в усьому світопочуванні Сергія Жадана. Любов'ю в нього клянуться раз у раз — і нерідко далеко не світлі особистості, і не зі світлих позицій, що часом знецінює вартість їхньої клятьби й сакральність самого слова. Але що безсумнівне, так це Жаданове відчуття любові як вітальної сили буття, це та любов і ніжність, з якою він незмінно говорить про жінку — і інтимно близьку, і Жінку як утілення добра, терпіння, віри. І можна зрозуміти його, коли він пише, що «світ… був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. Й значно менше хрестових походів».