Отож у результаті, як виростуть, —
Але направду ніякої боротьби із собою (як бажання змінити себе і чогось навчитися) не було й не могло бути в такого українця, тим-то його бурмотіння до Бога — пусте.
Що ж до вірша «Петеу» — то добрий вірш, а неймовірно осягальний образ — «тиша така навкруги що чути навіть як дихають в небі птахи» — один годен виправдати все інше.
…Деякі саморобні апокрифи та амікошонські приколи Жадана зачіпають не лише різні постаті світової історії, а й, часом, її хрестоматійні поняття або етикетки доби та її нав'язливу фразеологію (саркастичне прощання з нею). «Гімн демократичної молоді», «Балади про війну і відбудову», «Станси для німецько-фашистських загарбників», «У.Р.С.Р.», «Переваги окупаційного режиму», «Історія культури початку століття», «Дитяча залізниця», «Як гартувалася сталь», «Некомерційне кіно», «Букмекерські контори» і т. д. і т. п. — аж до «Ісламу» — всі ці назви збірок, циклів та окремих віршів створюють враження обманного мінного поля із замаскованими інтелектуальними розтяжками. Ступни — і воно вибухає. В кожному із цих віршів — по-інакшому, але завжди так, що той вибух здуває з поверхні речей і явищ суху луску нав'язаних пропагандистських уявлень, з-під якої прозирає щось житейське, людське. Скажімо, «Авіахем». Назва викликає в пам'яті ентузіазм підкорювачів неба — сталінських соколів — і масові свята на авіапарадах. Тут трохи інакше. Публіка таки суне на іподром, молоді авіатори на полі дивилися в небо, тримали в руках «телефонні записники, як потріпані біблії», та «перебирали в кишенях арахіс і презервативи» (це останнє, певна річ, згідно з відомим каноном персонажів Жадана). А маленький літачок кружляв над трибунами, потім схитнувся й заходився падати. Молодий пілот відвернув його від трибун і скерував на дерева. І от:
У Жадановому «Ісламі», звичайно, ніякого ісламу немає, це лиш псевдонім широкого меню незугарностей, нав'язуваних нам нашим ще дуже й дуже пострадянським існуванням:
І далі — великий асортимент, слушніше — калейдоскоп різних ісламів, що так докучають нам у житті або й псують особисті стосунки. Дуже картинно й часом дотепно. А до чого тут іслам, набір ісламів? Це вже хіба фігурально — іронічне інакомовлення.
Скажімо, цикл «НЕП» — це, ой леле, здається, не про ленінський неп і навіть не про наші нескінченно нерозпочинані «перебудови», а про мороку самовизначення «хворої свідомості» в атмосфері світової зневіри, коли «синя водойма душі промерзає до самого споду»; в другому ж вірші циклу — настроєво контрастне задушевне звертання до такої собі пустотливої Іринки, якій так і хочеться запропонувати шлях на захід (із Харкова до Києва?), де на Дніпрі, «під в'язкою поверхнею», нібито «русинки-русалки співають блюзи», — одначе великодушний опікунський порив згасає — на жартівливій, чудово-ніжній, майже антижаданівській ноті: