– Чого ж мовчите?
– Нічого нам казати, – промовив один. – Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.
– Всипте йому!
Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по голові, здерли чоботи і віддухопелили так, що бідолаха ледве дихав! Встати сам не зміг, його схопили за руки й за ноги і кинули, мов колоду, в яму.
Потім захекані пахолки взялися за другого… Екзекуція тривала майже до обіду. Але вже безуспішно: у людей справді не було за душею нічого, і вони твердо стояли на своєму, бо знали, що тих, хто обіцяв що-небудь внести за себе щоб уникнути катування, а потім не вносив, в наступні дні били ще жорстокіше.
Врешті залишився один – Семашко.
Юрась замерз і був злий від того, що зібрав, по суті, одну мізерію. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул «князя і гетьмана», сам ось так стягувати чинш зі своїх підданих. Він проклинав долю, кляв землю, на якій йому судилося жити, кляв зубожілий, заляканий, затурканий безконечними війнами і нападами народ, яким доводилося правити… Десь у глибині серця іноді з'являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли він пригадував, що і він сам майже жебрак у порівнянні з іншими правителями – султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цісарем австрійським, – це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тоді він ладен був посадити в яму всіх мешканців Немирова, на яких падала підозра, що у них могли бути хоч які-небудь коштовності, закатувати кожного другого, аби тільки наповнити ту нещасну бочечку, яку він тримає у себе в потайному місці… Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як він не раз чув від знаючих людей, майже півсотні… І де поділося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власні. Тетерині… Розвіялося, як ранковий туман, у вирі страшної боротьби, що розгорілася за Богданову булаву… А тепер він мусить витрушувати лахи своїх підданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку-таку казну, аби хоч у порівнянні з Самойловичем не відчувати себе жебраком. При згадці про ненависного суперника його серце заколотилося як навіжене. Він люто ненавидів лівобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовніших винуватців свого незавидного становища і котрого, якби міг, не задумуючись, піддав би най-жорстокішим тортурам… Його погляд упав на Семашка. Чоловік стояв осторонь від усіх, заглибившись у свої невеселі думки. Що ховається за його блідим високим чолом? Що наказав йому Сірко, посилаючи в Немирів до Астаматія? А може, не тільки Сірко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради і підступу?
– Як тебе звати, запорожцю? – спитав він Семашка.
– Семашко Мирон, гетьмане.
– Звідки?
– Немирівський зроду-віку.
– Давно в Січі?
– Як тільки закінчив київську колегію, так і гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман… Тож уже кільканадцять літ… Правда, з перервами.
– О, ти вчився в колегії? Я теж там учився…
– Я це знаю, гетьмане.
– А ще що ти знаєш про мене?
– Те, що й усі.
– Те, що всі знають, мене мало цікавить… А ось про те, чого ніхто не знає, крім тебе та ще двох-трьох осіб, я хотів би дізнатися…
– Я не розумію вас.
– Не прикидайся дурником… Ти вже знаєш, за віщо тобі всипали тут київ…
– Їй-богу, не знаю!
– З чим прислав тебе Сірко до Немирова?
– Я прибув сам, по власній волі… На зимівлю… Тут моя родина.
– Він наказав убити мене?
– Він нічого не наказував…
– То, може, це зробив гетьман Самойлович?
– Я ні разу не бачив його.
– Звідки ти знаєш Астаматія?
– Я його не знаю.
– Але ж по приїзді в Немирів ти відвідав наказного гетьмана Астаматія і мав з ним розмову!
– Так, я був у Астаматія, але тільки тому, що такий наказ вашої ясновельможності – всім новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний строк особисто з'являтися до наказного гетьмана або немирівського полковника.
– Ти сидів у нього півдня!
– Я перекинувся з ним щонайбільше двома десятками слів. Чого б я мав сидіти у нього півдня?
– Про це донесли мені вірні люди.
– Виходить, вони не вірні люди, а брехуни!
Юрась кинув бистрий погляд на Многогрішного. Той миттю підбіг, нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотілося, щоб його слова чув ще хто-небудь.
– Я слухаю, пане гетьман.
– Він і раніш так говорив?
– Так, пане гетьман… Але він викручується!
– Чому ти так думаєш?
– Жоден запорожець цього року не прибув у Немирів на зимівлю. Один Семашко… Тож не може бути, щоб Сірко не скористався таким випадком. А потім…
– Ну?
– Він таки був у Астаматія… Гадаю, треба його допитувати так, щоб сказав правду. Він знає більше, ніж каже. А коли допитаємо Астаматія, то можна буде порівняти їхні показання. І, я певен, щось виявиться.
Юрась знову глянув на Семашка.
– Ти чув?
– Чув.
– Отже, будеш говорити?
– Я сказав правду…
– Гм, ти впертий, як всі запорожці! – Юрасеві очі блиснули, він гукнув пахолкам:- Візьміть його!
Семашко запручався, але даремно, бо ще не відійшов від тих київ, якими два дні тому почастував Многогрішний. Пахолки звалили його в сніг і почали періщити по підошвах, по гомілках, по спині, їм допомагав Многогрішний. Схопивши замашного кия, він намагався влучити по найболючіших місцях – по кісточках, кистях рук, по голові. Запорожець звивався, рятуючись від ударів, що сипалися з усіх боків. Але це мало допомагало йому.
– Що ти мав передати Астаматію від Сірка? – спитав Юрась, давши знак пахолкам, щоб припинили катування. – Про віщо ви говорили?..
– Бог свідок – я нічого не знаю, – прохрипів Семашко, хапаючи розбитими губами сніг.
У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматія, а там хай Юрась розбирається. Але зразу ж відігнав її, як мерзенну, не гідну запорожця. Звичайно, Астаматій заслуговує найважчої кари, бо разом з Юрасем сіє навколо себе зло. І, безперечно, вона його колись знайде. Та не таким чином треба з ним розправитись… До того ж Юрась вимагатиме все нових і нових зізнань і вириватиме їх найлютішими тортурами.
– Я нічого не знаю, – ще раз тихо повторив він і безсило заплющив очі.
– Ти розумієш, що на тебе жде, коли не признаєшся? – копнув його ногою під бік Многогрішний. Семашко мовчав. Юрась повів бровою – пахолки жбурнули козака в яму.
– На сьогодні досить, – глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи руки і втягуючи голову в плечі. – Гайда обідати. А після обіду візьмемося за інших!
Похмуро і холодно під цегляним склепінням немирівської в'язниці, розташованої на Викітці у великому льосі. По вогких стінах стікають брудні, іржаві патьоки. Під стелею потріскує лойова свічка, але не може своїм слабеньким світлом розсіяти важкий морок підземелля, і від того по кутках стає ще зловісніше і похмуріше.
Під протилежною від дверей стіною, за невеликим столом, сидить, кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним – тапчан, покритий кривавими плямами, а поряд з тапчаном – широкий ослін, на якому лежать причандалля для допиту – кийки, нагайки, вірьовки, дерев'яне цеберко з водою. У цеберку плаває берестовий ковшик.
Біля дверей стоїть гетьманський почет – Азем-ага, Многогрішний, пахолки. Серед них – Младен, Ненко і Якуб, яких Азем-ага ось уже який день не відпускає від себе, привчаючи до гетьманської служби.
Насупроти стола, під стіною, дрижачи від холоду, тупцяють наказний гетьман Астаматій, полковник Варениця і сотник Берендей. Усі босі, роздягнуті до сорочок, простоволосі. Руки зв'язані сирицею. В очах – смертельна туга і жах.
Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мор достиглий терен, очей, потім б'є кулаком по столу, кричить: