– Адіке… Яке гарне ім'яі Ніжне, ласкаве, мелодійне. Я п'ю за тебе, пташко далекого південного краю, яку доля закинула в наші суворі холодні степи. І ми вдячні їй, долі, за це, бо твоя присутність тут, Адіке, робить теплішою і затишнішою цю сумну і непривітну оселю, в якій доводиться мені зараз жити… Слово гонору, я за все життя не зустрічав більш красивої, ніжної, милої дівчини, як ти, моя південна трояндо! П'ю за тебе, Адіке, і сподіваюся, що й ти вип'єш за здоров'я твого гетьмана, який одиноко коротає тут своє життя і буде радий, якщо ти розділиш його самотність…
Всі затихли. Слова гетьмана були недвозначні і прозорі Одно було незрозуміле: що пропонував гетьман цій молодій красивій туркені – своє тимчасове захоплення чи руку й серце?
Златка не знала, що сказати. Біля неї тремтіла, зіщулившись, Стеха. У мертвій тиші було чути лунке потріскування свічок.
– Ну, чому ж ти не відповідаєш, моя пташко? – Гетьман лівою рукою взяв Златку за підборіддя і заглянув дівчині в очі.
Але Златка мовчала, мов оніміла.
Тут підхопився Ненко, швидко заговорив по-турецьки, звертаючись більше до Азем-аги, ніж до гетьмана:
– Високоповажний пане гетьман, я не настільки володію вашою мовою, щоб відповісти на щойно сказані вами слова, але досить добре знаю її, щоб зрозуміти, що ви ображаєте мою сестру і мене…
Всі, хто розумів по-турецькому, а розумів багато хто, навіть сам гетьман, здивовано вирячилися на молодого турка, який посмів перечити гетьманові У Азем-аги полізли на лоба чорні кострубаті брови. Многогрішний роззявив з подиву рота і так застиг, придуркувато кліпаючи віями. А Юрась Хмельницький довго стояв мовчки перед зніченою Златкою, але дивився суворо через її голову на красивого молодого агу, який своєю зовнішністю був дуже схожий на нього самого і якого він сам забажав мати у себе на службі.
– Ага розуміє, з ким говорить? – холодно спитав Юрась.
– Розумію, безперечно. І прошу вибачення за свої слова. Але я змушений вступитися за честь сестри…
За Ненком підвелися Младен і Якуб, та Ненко зробив ледь помітний жест рукою, щоб мовчали.
– Твоїй сестрі нічого не загрожує, – холодно відповів гетьман. – І ніхто тут не ображає ї!…
– Отже, це виходить мимо вашої волі, гетьмане… Ми думаємо і дбаємо про майбутнє Адіке, – сказав Ненко.
– А хіба я бажаю їй поганого майбутнього? – здивувався Юрась. – Ця дівчина завтра може стати гетьманшею і скріпити наш союз з високою Портою!
Якусь мить у покої панувала мертва тиша. Потім хтось тихо охнув. Прошелестів гомін здивування.
Полковник Яненченко, який краще, ніж будь-хто інший з присутніх, знав Юрія, вражено похитав головою. «Щось у лісі здохло, коли наш Юрась закохався, – подумав єхидно. – Давненько за ним не водилося такого гріха… Невже його намір серйозний? Чи це одна із забаганок навіженого?» Однак промовчав, бо відчував, що і над його головою збираються хмари.
Мурза Кучук теж жодним порухом не видав своїх почуттів, тільки кинув бистрий промовистий погляд на Чору, і той у відповідь злегка опустив рясні чорні вії. Ніхто не запримітив цієї мови поглядів, а хоч би хто й помітив, то не надав би значення, бо зрозуміла вона була тільки батькові та синові. До того ж усі були так вражені словами гетьмана, що нікому навіть не спало на думку звернути в цю мить увагу на білгородського мурзу.
Першим опам'ятався Ненко.
– Але ясновельможний ефенді гетьман забуває одну обставину…
– Яку?
– Адіке – мусульманка…
– Ну й що?
– А гетьман – християнин…
– Дурниці! – вигукнув роздратовано Юрій. – Пригадаймо, скільки дівчат-християнок стали дружинами найвищих сановників Порти! Навіть у султанських гаремах чимало їх! То чому тут віра має стати перешкодою? До того ж, мені здається, останнє слово має бути за Адіке… А вона, – усі є свідками цього, – не проронила жодного звуку. Здавна ж відомо, що мовчання – знак згоди! Настала тиша. Погляди всіх були звернуті на дівчину. Златка сиділа ні жива ні мертва. Тільки дрібно тремтів у піднятій руці келих, і з нього вихлюпувався багряний, мов кров, напій.
Вона підвела голову, і в її широко розкритих очах стояли сльози. Однак голос прозвучав твердо.
– Я ніколи не буду гетьманшею! Ніколи!
– Адіке! – скрикнув Юрась, смертельно бліднучи.
– Запам'ятайте – ніколи! – підвищила голос Златка. – Навіть найлютіша кара не змусить мене віддати вам серце і руку. Я кохаю іншого!
Вона поставила свій келих на стіл і сміливо глянула у вічі гетьманові.
Всі завмерли. Ненко, Младен і Якуб зблідли.
За гетьманським столом назрівала буря.
Азем-ага і татарські салтани з цікавістю ждали – що буде далі? Многогрішний поклав руку на шаблю і, весь у напрузі, подався вперед, пантруючи, як вірний пес, кожен рух свого хазяїна.
Юрасеві, здавалося, раптом забракло повітря. З чорних очей струмувала лють.
Та він не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися двері – до покою ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусі та баранячій шапці і троє підпилих старшин, що виходили до вітру.
– Ми впіймали запорожця, пане гетьман!
– Заглядав у вікна!
Старшини підштовхнули запорошеного снігом козака на середину покою, ближче до гетьмана.
Коли незнайомець скинув шапку і вклонився, почувся легкий дівочий скрик: то Златка і Стеха не змогли утриматися від несподіваного вигуку. Але ніхто з присутніх, крім Младена, Ненка і Якуба, не надали цьому ніякого значення, бо і для гетьмана, і для його оточення далеко більшою несподіванкою, ніж дівочий переляк, була поява в Немирові, в хаті самого гетьмана, цього запорожця. Всі мовчки дивилися на вродливого молодика і чекали, що він скаже. Та він теж мовчав і тільки пильно вдивлявся в обличчя присутніх.
ЯМА
Залишивши загін з тридцяти козаків у Краковецькому лісі (Самусь, Абазин та Іскра зі своїми невеличкими загонами відокремилися раніш і повернули кожен у свій бік), Семен Палій з Арсеном та його друзями прибув надвечір до Немирова. Коли добре стемніло, вони спустилися в долину, обережно перевели коней через замерзлий став і, піднявшись на узвишшя, де починалося місто, прокралися манівцями до крайньої убогої хатини, що стояла одиноко над урвищем. У її маленьких віконцях блимав ледь помітний у густій вечірній пітьмі вогник…
На стукіт у шибку з хатини почувся кволий жіночий голос.
– Хто там?
– Матусю, відчиніть! Не бійтеся. Ми люди свої – не татари. Лиха вам не завдамо, – обізвався Палій. У сінях загримів засув.
– Заходьте, якщо ви добрі люди, – прошамкотів із темряви хрипкий жіночий голос.
Залишивши Яцька біля коней, козаки ввійшли до хати… Коло печі, де в челюстях горів жмут скіпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахміття, вона злякано тулилася до припічка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомців.
– Добрий вечір, матінко, – привіталися козаки, оглядаючи хату.
– Вечір добрий.
– А у вас не жарко, – сказав Палій, показуючи на клубки сивої пари, що викочувалися з рота.
– Нічим протопити… А в ліс іти несила вже… Є трохи соломки в клуні – ото й прокурюю, – тихо відповіла стара.
– То ви самі живете?
– Сама…
– Де ж ваша родина? Бабуся помовчала. Схлипнула.
– Родина… Родинонька моя… Були в мене три сини і дві дочки… Були невістки, зяті, онуки… Повна хата людей була… А тепер одним-одна зосталася… Як палець… Мов богом проклята… Нікого нема!
– Ясно. – Палій важко зітхнув, поглядаючи на закопчені облуплені стіни.
Стара витерла кінчиком темної хустини мокрі від сліз, роз'ятрені очі, запитала:
– А хто ж ви будете, люди добрі? Бачу – не Юраськові посіпаки…
– Ні, матусю. Ми запорожці… Здалеку забилися до вас… Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повітки, щоб ніяка собака не побачила.
– Ночуйте. Тільки ж душі не нагрієте. Та й пригостити вас нічим…