– Ясновельможний пане гетьман…
Звенигора хотів делікатно звернути розмову на інше або зовсім припинити її, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого місця в своїй душі, гаркнув щосили:
– Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти приїхав підмовляти мене зрадити моїх теперішніх союзників і покровителів і перекинутися на бік Сірка чи мерзенного поповича! Отого попового сина Самойловича, який запакував гетьмана Дем'яна Многогрішного в Сибір, обвинувативши його у зраді і таємному союзі з Дорошенком!.. – Він раптом глянув на Свирида Многогрішного і швидко спитав:- То, здається, твій родич, гетьман Многогрішний?
– Так, то мій двоюрідний брат, – схилив голову хорунжий. – Мій нещасний брат, якого Самойлович…
– Ну, от бачиш, із чим ти приїхав до мене? Я все знаю!
– Але ж, ясновельможний пане гетьман…
Та Юрась і на цей раз не дав Звенигорі сказати слова.
– Не ти перший приїжджаєш із Запорожжя! Цими днями тут був уже один посол… Чи вивідувач… Трактував із наказним гетьманом Астаматієм поза моєю спиною… І знаєш, де він зараз? – Юрась зробив паузу і пронизливо глянув на закам'яніле обличчя козака. – У ямі!.. Тож можеш тішитися тим, що не сам теліпатимешся на гілляці, а разом зі своїм братчиком!
Многогрішний нахилився до гетьмана і тихо, але так, що всі чули, промовив:
– Цей козак непоштиво вилаяв вас у Стамбулі, а мене на Січі, в присутності Сірка, коли я був послом вашої ясновельможності на Запорожжі минулого літа… Може, дозволите мені тепер потрактувати з ним трохи?
– Цілком доручаю його тобі, – подумавши, відповів Юрась. – Хай усі мої друзі бачать, що я не підтримую ніяких зв'язків із ворогами нашими, а з послами їхніми розправляюся нещадно, як із підступними гієнами… Візьміть його та киньте в яму!
Дозорці схопили Арсена за руки, відібрали зброю. В першу мить він хотів вириватися, тікати, але зразу ж збагнув, що на втечу нема ніякої надії. Тримали його міцно.
Многогрішний боляче штовхнув у спину.
– Ходімо!
Арсен пильно глянув на Златку і Стеху, ніби просив їх мовчати, а потім – на Юрася Хмельницького. Хоча серце його кипіло від обурення, він стримував себе, розумів, що потрапив у пастку сам.
– Прощавайте, пане гетьман, – кинув через плече, бо Многогрішний уже штовхав у спину, щоб виходив. – Гадаю, що все-таки ми продовжимо нашу розмову для обопільної користі.
– Іди, йди! – гарикнув Многогрішний. – Буде ясновельможний пан гетьман говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче!
Арсен ступив через поріг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий скрик Златки. Але зразу ж у покої загули чоловічі голоси, у сінях грюкнули двері – і слабкий Златчин голос потонув у шумі і в завиванні хуртовини, що дмухнула в лице снігом і холодом.
Йому не поставили драбини. Многогрішний штовхнув його обома руками у темний отвір, звідки тягнуло запахом прілої соломи, цвіллю, смердючою задухою, і він полетів униз.
Яма була глибока, мов колодязь. Арсен упав на купу тіл, що, притиснувшись одне до одного, лежали тісно на товстій солом'яній підстилці. Хтось від болю закричав, хтось вилаявся. І зразу яма сповнилася гамором: ті, кому від Арсенового падіння дісталося найбільше, стогнали та охкали, інші, цокаючи зубами від холоду й вогкості, щільніше вкутувалися в одяг, переверталися на другий бік, проклинаючи свою долю і все на світі.
Нагорі дозорці закрили отвір матами, стало зовсім темно. Арсен нічого і нікого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, він притиснувся спиною до стіни і сидів тихо, потираючи забите коліно. Раптом чиясь рука намацала в темряві полу його дубленого кожуха, перебралася вище і стиснула за лікоть. А хрипкий простуджений голос запитав:
– Це ти, чоловіче, звалився на мене як сніг на голову?
– Я.
– Хто ж ти такий, що тобі така честь? Не кожного серед ночі приводять сюди і кидають, мов колоду, людям на голови.
– Пугу, пугу – козак з Лугу, – відповів Арсен, не знаючи, з ким говорить і хто ще його тут слухає.
– О! Братчик?.. Ти з якого куреня?
– З Переяславського.
– А я з Мишастівського…
– То ти теж запорожець?
– Так, Мирон Семашко…
Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотів:
– Доброго здоров'я, брате… Привіт тобі від родини!
– Ти був у моїх? – здивувався Семашко. – Яким чином потрапив? Що там у них?
В'язень підтягнувся ближче і сів поряд з Арсеном.
– Всі живі й здорові. Турбуються про тебе… Ми заходили з Семеном Гурком, – відповів Звенигора.
– З Семеном Гурком? – ще більше здивувався Семашко. – А він як тут опинився?
Арсен розповів про зустріч і причину їхнього приїзду до Немирова. Вони довго шепталися, аж поки в'язні, розбурхані несподіваною Арсеновою появою, не заспокоїлися і не впали в тяжкий сон, на всі лади завдаючи хропака. Тоді Арсен підвівся і витягнув угору руку, намагаючись дістати краю ями, але скільки не підіймався навшпиньках, намагання його були марні.
Мирон Семашко гірко промовив:
– Даремно, брате, стараєшся! Тут нічого не придумаєш: яма завглибшки в твої два зрости. І стіни гладенькі – ні за що зачепитися…
– А коли стати один на одного?
– То одержиш від вартового боздуганом або шаблею по голові! А вранці витягнуть, задубілого, і кинуть в ополонку… Ракам на поживу. Ні, брате, облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собі віку…
– Гм, отже, без сторонньої допомоги нічого й думати про порятунок?
– Нічого й думати… Не яма – справжня могила! – Мирон закашлявся. Його легені свистіли, мов ковальські міхи. Заспокоївшись, він додав:- Сам люципер не зміг би вигадати тяжчої кари на людей, а Юрасько вигадав… Проклятий!
«Справді, могила, – подумав Арсен, мацаючи пальцями по холодній стіні, яка вгорі взялася тонким льодком. – І потрапив я в неї завдяки своєму старому знайомому – Многогрішному! Цікаво, якої то він заспіває завтра? Невже катуватиме?» Він обережно ліг поряд з Мироном Семашком, притулився до нього щільніше, і вони ще довго гомоніли, аж поки перед ранком їх не зморив сон.
Для багатьох у Немирові та ніч була тривожна.
Своєю несподіваною появою в господі гетьмана Арсен відвернув на якийсь час грозу від Златки, і страшний вибух гетьманської люті упав на нього.
Як тільки Свирид Многогрішний з дозорцями вивів Звениго-ру, Юрась окинув важким поглядом присутніх, довше, ніж на інших, зупинився на Златці й Стесі і, нічого не сказавши, рвучко вийшов до сусідньої кімнати.
Гості почали розходитися.
Младен, Я куб і Ненко повели дівчат додому.
Господа опустіла. Один Азем-ага мовчки сидів на лаві край столу, підперши важку нижню щелепу кулаком.
Згодом повернувся Многогрішний, примостився на другому кінці столу, і так сиділи вони, кожен думаючи про своє, аж поки скрипнули двері і нечутною ходою ввійшов Юрась Хмельницький.
Многогрішний підхопився як опечений. Азем-ага підвівся повільно, статечно, але вклонився шанобливо.
Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.
Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем своїх підручних і, коли ті наблизилися, наповнив вином три келихи.
– За вас, моїх вірних і відданих друзів і помічників. За ваше здоров'я!
– Спасибі, – коротко промовив Азем-ага.
– За здоров'я ясновельможного пана гетьмана! – вигукнув Многогрішний.
Випили.
Витерши рукою вуста і віддихнувшись, Юрась поставив келих, підвів голову.
– Здається, я сьогодні п'яний і наробив дурниць, – тихо промовив він, ніби відповідаючи на якісь свої думки.
– Що ви, що ви, пане гетьман! – замахав руками Многогрішний. – Кожне ваше слово було розумне і достойне!