якої служить у війську падишаха. Продаж? Теж малоймовірно… Тоді залишається подарунок?.. Але кому? Безперечно, якійсь високопоставленій особі, яка своєю владою може покрити злочин гетьмана!
Паші Галілю? Великому візирові? Чи самому падишахові?
Кучукові стало жарко. Він розстебнув кожуха. О шайтан! Невже справді цих дівчат Юрась призначив самому падишахові? Якщо так, то не зносити тобі голови, мурзо, коли станеш на перешкоді!
Але зразу ж він уявив голубі озеречка Стешиних оченят, її пишні густі коси, що важкою пшеничною хвилею спадали на округлі дівочі плечі, ніжні рожеві щоки і принадний, по-дитячому трохи наївний усміх; уявив смагляву красу Адіке, що затуманила голову самому гетьманові, – і п'яний хміль ударив йому в голову. Він ще сам не міг до ладу розібратися в своїх почуттях. Ще сам не знав, котрій з дівчат віддасть перевагу. Хотів обох мати в своєму гаремі. А час тоді покаже… Та все ж більше йому подобалася пшеничнокоса гяурка Стеха. Чому – і сам не знав. Може, тому, що в противагу йому, чорному, мов цигану, мала молочноніжну шкіру і біляве волосся?..
«Е-е, будь що буде! – подумав Кучук. – Не випущу з рук ту золотокосу пташину!.. Обох – небезпечно. А одну – Стеху… Хіба, може, ладком домовитися з Многогрішним? Невже старий пес відмовиться від грошей?.. Тоді хай нарікає на самого себеї Перейму в степу – вирубаю всіх до ноги! Щоб жодного свідка не лишилося! А дівчата – в такому випадку обидві – стануть моїм ясиромі»
Він не відставав від Многогрішного і незабаром побачив, як той завернув у глухий провулок і, відпустивши там пахолків, завів дівчат до невеликої хатини-пустки. Перечекавши, поки пахолки зникнуть у нічній імлі, Кучук з людьми оточив хатину і тихо посту-кач у двері.
– Хто там? – почувся голос Многогрішного. – Це ти, Федоре?
Мабуть, він ждав когось.
– Відчини, пане хорунжий! Це я – Кучук! Многогрішний довго мовчав. Потім брязнув засув. На ганку з'явилася темна постать.
– Чого тобі, мурзо? Як знайшов мене тут?
– Йшов по сліду… От і знайшов!
Многогрішний злякався і хотів було шуснути в сіни, та мурза, а потім і Чора перегородили йому шлях до відступу.
– Чекай, пане хорунжий, маю щось сказати! – притиснув його до стіни Кучук.
– Що ти маєш сказати? – видихнув злякано Многогрішний, відчуваючи, як цупкі пальці підбираються йому до горла. – Чого тобі треба?
– Ми бачили, як ти викрав дівчат… Скажи – для чого? Куди маєш подіти їх?
Многогрішний затіпався, але мовчав.
Кучук притиснув його дужче, а Чора приставив до грудей ятаган.
– Мурзо, не змушуй мене розкривати чужу таємницю! – прохрипів Многогрішний. – Бо не зносити нам обом голів!
– Байдуже! Якщо будемо розумні, то не загубимо їх – ні я, ні ти!.. Скажи – це наказ гетьмана?
– Так.
– Я здогадувався… Куди ж ти маєш їх подіти?
– Відвезти в Кам'янець…
– Паші?
– Щоб передав самому Кара-Мустафі.
– Обох?
– Власне, одну – Адіке…
– А другу?
– А другу – за компанію… В подарунок паші Галілю… Не розумію, для чого це тобі треба знати?
– Віддай мені ту другу – Стеху! Ось що мені треба!
– Але ж…
– Ти нічим не ризикуєш, пане Хорунжий. Звідки гетьман дізнається, – довіз ти обох дівчат чи одну? В разі чого – скажеш, що тікала і… А щоб не вважав себе скривдженим, я добре заплачу! Ось маєш! – і Кучук потряс перед носом ошелешеного і в смерть переляканого Многогрішного невеликим оксамитовим капшуком. – І держи язик за зубами! А я теж, звичайно, держатиму!
Дзвін золота подіяв магічно. Многогрішний обм'як і, відчувши, як розслабли на горлі пальці, полегшено зітхнув:
– Ху-у! Ну, й налякав же ти мене, мурзо! І чого б відразу так не сказати – по-людськи?.. Заходьте до хати – беріть собі ту дівку! Та мерщій тікайте, бо незабаром сюди прибудуть мої люди! – і він, зваживши на долоні, опустив собі в кишеню туго напханий капшук.
8
Відштовхнувши варту, до світлиці вбігли вкрай стривожені й схвильовані Младен, Ненко і Якуб. Не дотримуючись правил етикету, заведеного при гетьманському дворі, вони оточили Юрася Хмельницького, котрий стояв біля столу з Азем-агою і мурзою Кучуком.
– Гетьмане, що це все означає?! – вигукнув Ненко, люто блискаючи чорними очима. – Де поділися дівчата? Де моя сестра?
– Я теж хотів би це знати, – не ображаючись на тоя, яким звернувся до нього молодий ага, відповів Юрась. – Мені ось тільки що доповіли, що салтан Газі-бей, від'їжджаючи до Криму, сплюндрував навколишні села і взяв ясир… Я не допущу, щоб союзники грабували і розоряли мій край! Я напишу великому візирові про це…
– Але ж хтось мусить знати! – втрутився Младен. – Де була варта?
– Варта нічого не знає, – подав голос мурза Кучук і згорда кинув погляд на розгублених і пригнічених турків. – Після півночі біля воріт стояли мої люди, і жоден з воїнів не помітив нічого підозрілого.
– Але ж не нечистий дух виніс їх із посаду, мурзо! – раптом люто гаркнув Юрась. – Ти перший мусиш дбати за безпеку міста і всіх нас!.. Якщо піде так і далі, то одної ночі, чого доброго, викрадуть не тільки наречену гетьмана, а й самого гетьмана!
Він розлютувався не на жарт. Зблід. З рота бризкала слина. Палаючі очі метали блискавки. Права рука судорожно шарила біля боку, де мала бути шабля, але не знаходила її.
Ніхто ще не бачив гетьмана таким схвильованим і гнівним. І, головне, його схвильованість і гнів здавалися цілком природними й щирими.
Ненко переглянувся з Младеном. В очах посивілого воєводи стояла безмірна туга. Йдучи сюди, він сподівався, що Златка тут, що викрадення її і Стехи – діло рук гетьмана. Тепер же він не знав, що й думати. Якщо правда, що кримчаки взяли ясир, то можна гадати, що вони могли викрасти і дівчат, тим більше, що стара Звенигориха і дід Онопрій в один голос твердять, що напали на них татари.
Мурза Кучук намагався виправдатися, але Юрась не захотів його слухати, і мурзі не залишалося нічого іншого, як відійти до вікна і, склавши на грудях руки, заглибитися в свої думки.
А думав він про те, що ніхто з присутніх, крім нього, не знає правди. Гетьман гадає, що в цю мить Свирид Многогрішний везе дівчат у Кам'янець і там передасть кому потрібно. Азем-ага, напевне, думає те ж саме, бо навряд щоб Юрась утаїв від нього цю свою затію… І не знають вони, що Кучук-бей обвів їх обох навколо пальця, що одна з дівчат у цей час у супроводі Чори і вірних сей-менів верстає шлях у зовсім протилежний бік – на схід…
В серці Кучук-бея клекотіла радість. Уявивши, як розлютується – на цей раз не удавано, а насправді – гетьман, коли дізнається про це, він ледве стримав зловтішну усмішку.
Тільки Азем-ага був незворушний, хоча в душі дивувався умінню гетьмана вдавати із себе невинне ягнятко.
– Треба кинути всіх людей на пошуки, – сказав Ненко. – Не гаючись!
– Так, ми кинемо всіх на пошуки, – погодився гетьман. – І передусім – у погоню за Газі-беєм… Думається мені, що дівчата не поминули його рук.
– Я поїду! – вигукнув Ненко. – Дайте мені загін воїнів!
– Ні, поїду я! – раптом виступив наперед мурза Кучук. – Моя провина, що варта нічого не помітила, тож я і мушу спокутувати її… Клянусь аллахом, якщо дівчата викрадені Газі-беєм, йому непереливки будуть!.. Я відберу їх і привезу до Немирова!
Юрась мовчки хитнув головою, і Кучук швидко вийшов з покою.
– А ви, – гетьман глянув на Ненка, Младена і Якуба, – переверніть увесь Немирів! Не виключена можливість, що дівчата десь тут.
Коли всі вийшли, він повернувся до Азем-аги:
– Дорогий мій Азем-ага, тобі ж доведеться прослідкувати, щоб ніхто не кинувся вслід за Многогрішним… І щоб взагалі всюди був належний порядок…
– Гаразд, гетьмане, – коротко відповів Азем-ага і, не поспішаючи, з незалежним виглядом вийшов надвір.
У Немирові пошуки ні до чого не привели. Надвечір повернувся Кучук. З його слів і зі слів його людей виходило, що Газі-бей, набравши по дорозі бранців і бранок, швидко зник у дикому полі, де хуртовина замела всі сліди. Отже, мурза теж повернувся ні з чим.