Выбрать главу

– Розумію. У присутності яничарів і татарських мурз ви інакше не могли зі мною повестися? Чи не так? – допоміг йому Звенигора.

– Ти догадливий, козаче, – погодився гетьман. – Ну, кажи далі!

– Тоді розв'яжіть мені руки. Інакше я не буду говорити… Чого вам боятися? За дверима ж варта!

– Я не боюся тебе… Це зроблено на той випадок, коли сюди зайде хто-небудь з чужинців, як ти кажеш, – вивернувся Юрась. – Отже, потерпи трохи… Мені не хотілося б, щоб нас бачили за мирною бесідою. Адже сам розумієш, що за мною тут стежить десять пар очей…

– Тоді чого сидіти тут?

– Як це? – не зрозумів Юрась.

– Який же ви гетьман, коли ваші руки теж зв'язані, як і мої? За кожним вашим кроком стежать чужинці! Ви виконуєте їхню волю… Чи не пора, пане гетьман, кинути все і повернутися до свого народу? Саме про це і хотів знати кошовий Сірко… Він дуже любив і високо цінив вашого батька і сподівається, що Богданів син відсахнеться од споконвічних ворогів наших – турецького султана і кримського хана, які за останні п'ять-десять років винищили пів-України, і разом з козаками лівобережними і запорожцями стане супроти них! В такому разі народ простить і забуде провину вашу…

Юрась зблід. Ледве стримуючи себе, сказав:

– Як же мислить собі кошовий Сірко моє повернення в лоно народу нашого? Навіть коли б я хотів це зробити, то турки не дозволять. Мене зразу схоплять!

– Ми допомогли б. Аби тільки на це ваша згода.

– Отже, Сірко пропонує мені зраду?

– Зрадити можна друзів, товаришів, народ свій, вітчизну… Але втечу від ворогів наших не можна назвати зрадою.

– То мої союзники!

– То наші найлютіші вороги!.. Султан Магомет зараз робить на нашій землі те, що колись робив Батии, – до ноги винищує населення… Ніщо не може виправдати вашого союзу з ним.

– Ти ще хлопчисько – і нічого не розумієш! – вигукнув роздратовано гетьман. – Жорстокість і насилля – невід'ємна ознака всякої влади.

– Так, влада – це насилля, але розумні правителі обмежують його законом, через який навіть самі, якщо вони поважають себе, не повинні переступати і не переступають. А де нехтується закон, там починається свавілля і жорстокість… Ні султан, ні хан не дотримуються навіть у себе на батьківщині законів, то чого ж ви хочете від них тут, на чужій землі, серед чужого їм народу?

Гетьман, видно, не сподівався такої відповіді від простого, на перший погляд, козака і був здивований і його думками, і його мовою. Але раптом до його свідомості дійшло, що, може, козак натякає на те, що й сам гетьман чинить беззаконня, катуючи жителів цього краю і вимагаючи від них золота, срібла та інших коштовностей. Він почервонів і зловісно втупився холодним поглядом у сміливця, який не відвів своїх очей. Це ще більше розлютило Юрася: він не терпів, коли хто-небудь намагався передивитися його.

– Сірко знав, кого посилав, – з притиском промовив він. – Ти, козаче, маєш гострий язик. Але ти мусиш відати, що часто язик – наш ворог і через нього не одна голова злетіла з пліч!..

Це була пряма погроза. А Звенигора знав, що у Юрія Хмельницького, людини нестриманої, хворобливо вразливої, навіть шаленої, від погрози до рішучого вчинку – один крок. Побачивши, як люто блиснули чорні гетьманові очі, він здригнувся і пожалкував, що був такий відвертий.

– Ясновельможний пане гетьмане… Але Юрась перебив його.

– Всі запорожці – мої вороги! Коли б я міг, то всіх віддав би султанові на каторгу! І ти був би серед них не останній!

Хто зна, чим би кінчилася ця незвичайна розмова, коли б раптом не розчинилися двері і на порозі не виросла постать Семена Палія. Гетьман отетеріло дивився на незнайомця, за яким з темних сіней ввалювалися в покій озброєні люди. Здавалося, йому відібрало зненацька мову.

– Слава богу, ми встигли! – вигукнув Палій, кидаючись до Арсена і розрізаючи у нього на руках вірьовки.

– Арсене! Брате! – Роман схопив Звенигору в обійми, міцно поцілував у щоку. – Так ми перехвилювалися за тебе!

А позаду стояв, розкинувши руки, Спихальський і радісно, мало не плачучи, усміхався. Вуса його настовбурчилися і ворушилися, мов у кота, а в очах блищала сльоза. Коли Роман випустив Арсена з обіймів, пан Мартин згріб козака у свої ведмежі лапи і міцно притиснув до грудей.

– Живий, голубе! Живий, холера! – загув Арсенові на вухо – Ось скинемо ми тобі штани та всиплемо духопелів, лайдаку ти мій любий, щоб знав, як лізти поперед батька в пекло! Щоб слухався старших, коли вони тебе наставляють на ліпше!

Відштовхнувши Арсена від себе, він насправді дав йому міцного ляща по спині і кулаком витер мокру щоку. Радість поляка була така безпосередня і щира, що Арсен, сміючись, схопив його за плечі і чмокнув у шорсткі, мов дротини, вуса.

– Дякую, Мартине! Дякую, братове, – вклонився він і враз посерйознішав. – Гадаю, ви сюди завітали ненадовго?.. Діло зроблено – тож пора, мабуть, прощатися з господарем цієї хати?

Всі повернулися до Юрія Хмельницького. Гетьман укляк за столом і повними жаху очима дивився на обсипаних снігом козарлюг, які хтозна-звідки і як ввірвалися сюди.

– Чолом, пане гетьмане! – сказав Палій. – Правду мовити, не сподівався я тебе побачити вже коли-небудь. А от довелося. Недарма кажуть, гора з горою не сходиться… Либонь, літ сімнадцять минуло з того часу, як востаннє бачилися…

– Ти хто? – хрипко спитав Юрась.

– Був колись козаком Ніжинського полку… Пам'ятаєш такий?

– Пам'ятаю…

– А зараз – вільна птаха: абшит одержав… Став запорожцем…

– Чого ж ти хочеш від мене?

– А нічого!.. Ось визволив товариша, а тепер дивлюся на тебе – невже ти справді син Богданів?

– Тобто?

– Не віриться… Коли б гетьман побачив, що ти накоїв на Україні, вишкребку, він тебе сам, своїми руками задушив би, мов паршиве щеня!

– Ти хочеш убити мене?

Вони твердо дивилися один одному в вічі. Були майже ровесники. Палій, правда, був на кілька років старший, але мав вигляд навіть молодшого. Доля звела їх сьогодні і поставила віч-на-віч. Один з них уже був широко знаний як на Україні, так і далеко за Ті межами, про другого ще майже нікому нічого не було відомо. Один закінчував свій шлях, сповнений тривог, ударів долі, злетів і падінь, хоча й не знав про те, другий теж не міг прозирати майбутнього, але доля судила йому ще довге життя, сповнене не менших тривог, ударів, злетів і падінь. Один зажив слави великого нещасливця в особистому житті, руйнівника і губителя вітчизни, мучителя і жорстокого вбивці; другий ще не мав ніякої слави і навіть не підозрював, що стане відомим на всю Україну.

І ось доля звела їх і поставила одного проти одного: хирлявого, слабовольного Юрася Хмельницького і високого, дужого, мов дуб, сильного духом Семена Палія.

Побачивши, як розширилися від жаху очі гетьмана, Палій гірко усміхнувся і сказав:

– Якщо правду мовити, ти давно заслужив шибениці, Юрію!

– Чому ти мене так називаєш?

– Бо ми ж товариші… Вилетіли з одного гнізда: Київська колегія – наша альма-матер.

– Ти вчився разом зі мною в колегії?

– Так, тільки на два чи на три роки я був старший. До речі, тут, у Немирові, жив ще один твій товариш і співучень по колегі!…

– Хто ж це?

– Ти його добре знаєш – Мирон Семашко…

– Мирон Семашко?

– Якого ти кинув у смердючу яму і наказував лупцювати киями по ногах!

– О боже!

– Щойно ми ледве теплого витягли його з ями, нелюде… За одного Мирона тебе варто б розп'ясти! А скільки ти вигубив люду разом зі своїми турками й татарами – годі й полічити!..

Юрась тремтів і поволі опускав голову. Кожне слово козака падало на нього смертним вироком, і йому ставало ясно, що пощади не може бути.

На якусь мить у покої запала тиша. Всі дивилися на схилені плечі гетьмана, на його опущену голову, на якій чорний чуб уже почав вкриватися сріблястим інеєм, на бліде, мов у мерця, обличчя і тонкі кисті рук, що лежали безживне на столі, а бачили, – звичайно, кожен по-своєму, – спалені міста і села, татарські чамбули, що гасали по Україні, валки невільників і невільниць, тисячі трупів, розкиданих по степах і обглемеданих вовками і здичавілими собаками. І кожен розумів, що перед ними сидить людина, на совісті якої значна частина всіх цих нещасть. І якими б високими, на її думку, цілями не керувалась вона, виправдання їй немає.