Побачивши Арсена, Вандзя хотіла щось крикнути, але не змогла, з Ті» горла вирвався тільки хрипкий стогін.
Почувши позаду грюкіт дверей і тупіт ніг, яничари обернулись, і на Арсена глянуло побуряковіле, страшне від гніву вусате обличчя Спихальського. Якусь мить він нерозуміюче дивився на свого друга, ніби впізнаючи його, потім раптом в обличчі щось здригнулося, змінилося – і в очах спалахнула радість. Скоцюрб-лені пальці розпросталися, руки широко розкинулися – і пан Мартин по-ведмежому згріб Арсена в обійми.
– Арсене! Холераї Це ти?
– Я, братику, я! – усміхнувся Звенигора. – Та не тисни так, бо й ребра поламаєш.
– Звідкіля ти тутай узявся, хлопаку?.. Ба-ба-ба, а то ж Ненко? От не сподівався!
– І ми не сподівалися зустрітися з тобою, пане Мартине… А ти як опинився тут?
Спихальський враз посуворішав. В обличчя знову шугнула темна кров. Очі блиснули і мало не вискочили з орбіт.
– Чого я тутай?.. Наздоганяв ось цю мерзенну зрадницю! Татарське сміття… І наздогнав! І задушу ниньки, як скажену кішку!
Він кинувся до Вандзі, та Арсен і Ненко схопили його за руки.
– Чекай, пане Мартине! Будь же лицарем! – вигукнув Арсен. – Адже перед тобою жінка!
– Жінка, ти кажеш?.. Ні, змія!
– Цить!.. Сюди йдуть!
У двері боязко заглянув Кермен-ага. Видно, крик Вандзі сполохав і його. Він ледве переводив подих.
– Ненко, спровадь його, будь ласка, – шепнув Арсен. – Нам тут зайві свідки не потрібні.
Ненко, люб'язно усміхаючись, вийшов з кімнати, узяв Кермен-агу під руку і тихо повів до виходу.
– Я буду вам дуже зобов'язаний, Кермен-ага, якщо ви негайно осідлаєте наших коней і коня пані Вандзі. А також приготуєте в дорогу що-небудь смачне…
– Ви маєте їхати?
– Так, за нами прислано гінців…
– Великий аллах, а я думав, що то якісь розбійники.
– Не маєте підстав хвилюватися, ага, то порядні люди…
– Чого ж так перелякалась пані Вандзя?
– Вони шукали нас, а випадково потрапили в кімнату до неї, ага.
– То пані Вандзя теж з вами?
– Так, адже ми повертаємося в Немирів, а там повно кримчаків… Вони допоможуть їй…
Останні слова заспокоїли старого каведжі, і він, вибачаючись, почимчикував сходами вниз.
Коли Ненко повернувся до кімнати, Спихальський уже трохи вгамувався. Чоловіки відійшли в куток і, відвернувшись од Вандзі, яка одягалася, мирно розмовляли. Тільки бас пана Мартина воркотів сердито.
– Здаюсь, пане Арсен, тільки на одну твою вимогу – не зчиняти шуму тутай, у кав'ярні. Але як тільки виїдемо за місто, клянусь перуном, я…
– Гаразд, пане Мартине, гаразд, – заспокоював розгніваного друга Звенигора. – Виїдемо за місто – там поговоримо… А зараз, прошу тебе, будь розумний і не здіймай шарварку, щоб нас не схопила турецька варта.
Тим часом Вандзя одяглася і – ні жива ні мертва – стала перед чоловіками. Спихальський дивився на неї так, ніби хотів спопелити поглядом.
Коли всі вийшли у двір, там уже чекали їх осідлані коні. Ненко розплатився з каведжі, подякував за гостинність, і невеличкий загін виїхав за ворота.
За містом Арсен торкнув Спихальського за рукав і зробив знак, щоб той трохи відстав.
– Хто це з тобою? – спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника пана Мартина.
– Це пан Єжі Новак, мій добрий приятель і знавець турецької мови і турецьких звичаїв… На службі у Яблоновського… Коли я дізнався про зраду цієї негідниці і вирішив знайти її хоч на краю світу і покарати нещадно – що, клянусь гонором, і зроблю, хоч би проти мене повстали всі сили пекла і раю! – то пан Єжі ласкаво погодився супроводжувати мене… Як тільки я прочитав записку, залишену моєю колишньою малжонкою, я зразу кинувся по її сліду. Я знав, що в неї шлях один – до Кам'янця, бо тільки звідтам вона може добратися до свого мурзи. Тож мені потрібен був супутник, котрий добре б знався на турецькій мові і зумів би привести мене сюди…
– Гадаю, йому можна довіритися?
– Як мені!.. А що в тебе до нього?
– Не тільки до нього, а й до тебе. Ось доїдемо до того лужка на березі річки, напоїмо коней, пустимо їх попастися і там поговоримо…
Арсен стьобнув коня і риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над сріблястим плесом річки схилилися рясні, тінисті верби.
– Ось тут ми і поговоримо, друзі, – сказав він, коли всі спішилися, напоїли коней і пустили їх, стриножених, пастися. – Бо тут ми маємо розстатися…
– Як то розстатися? – здивувався Спихальський. – Хіба ми далі їдемо не разом?
– Ні, пане Мартине, ми з Ненком маємо повернути на Немирів, пані Ванда – з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандруєте до Львова…
– Холера ясна! – розлютився Спихальський. – Як ти хитромудро розсудив, Арсене! А на якій підставі, прошу пана? Я мчав із Львова, як навіжений, для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить, намислив уже по-своєму? Га?.. Ні, братику, так не буде, слово гонору!.. Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином Спихальським, пся крев!
Він стукав шаблею, пирхав, мов кіт, і лаявся, мов перекупка на базарі. Налякана, прибита горем, Вандзя знітилась і ховалася за Арсена. Ненко іронічно усміхався, а невисокий, але міцно збитий Новак стояв осторонь, і з його обличчя не зникав вираз подиву, бо він, видно, і досі не міг дотямити, які стосунки зв'язують шляхтича Спихальського і цих не то яничарів, не то козаків.
– Пане Мартине, заспокойся, – примирливо мовив Арсен. – Сідаймо кружка ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хліб та все, що є у нас до хліба, і мирно, ладком побалакаємо.
Він розіслав у тіні, під вербою, широку попону, вийняв сухі турецькі коржі та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак додав окраєць хліба та шматок солонини. І Спихальський, побачивши їжу, замовк.
Всі враз відчули, як зголодніли.
Деякий час панувала тиша. Чулося тільки голосне плямкання Спихальського та форкання коней, які з насолодою хрумкали соковиту траву.
З річки повіяв легенький прохолодний вітерець, остуджував розгарячілі тіла подорожніх.
Коли сніданок було закінчено. Арсен сказав:
– Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити… Чого ти
хочеш?
– Кари на горло! – знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. – І хай я буду песій син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з Ненком на перешкоді, я вже зняв би з цих білих плечей тоту голову, голову змії, голову горгони, підступної зрадниці!
– Ясно, – сказав Арсен і повернувся до Вандзі. – А що скаже пані Вандзя? Чому вона втекла від свого богом даного чоловіка? Куди вона простувала? Хто її надоумив так зробити? І якого листа вона несла з собою?.. Все, пані, розкажіть! Нічого не приховуючи.
Вандзя несміливо глянула на чотирьох чоловіків, які оточували її, трохи довше затримала погляд на побуряковілому обличчі Спихальського і тихо почала розповідати.
– Коли я виходила за пана Мартина заміж, то справді кохала його. Але дуже скоро пересвідчилась, що він холодний до мене і почав задивлятися на нашу сусідку, пані Зосю, дружину пана Ястржембського…
– Кгм, кгм, – закашлявся Спихальський і опустив очі.
– Я відплатила йому тим же…
– О небо! – вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.
– І хоча я зовсім не була закохана в одн'ого пана, я дозволила йому позалицятися до мене.
– Коли б я знав, я убив би тебе ще тоді! – рявкнув Спихальський. – Так усе перекрутити! Моє гаряче кохання видати за холодність!.. І кому дозволила залицятися до себе! На кого проміняла мене! На того зманіженого, бридкого слимака! Тьфу!
– Дітей у нас з паном Мартином не було, а тому коли він несподівано зник…
– Зник!.. Люди, ви чуєте? Вона каже – зник! Але ж я обороняв Кам'янець і був узятий турками, шляк би їх трафив, у полон!
– Я зосталася зовсім одинокою, – вела далі Вандзя, не звертаючи уваги на їдкі репліки Спихальського. – Я не знала, де себе подіти, до кого прихилитися.