– Можна повірити!
– А потім трапилося найгірше: напали татари, схопили мене і затягли аж у Крим… Я тяжко страждала, побивалася за домівкою, за рідною землею, ладна була на крилах летіти на свою ойчизну…
– I скоро втішилася… В обіймах у салтана, пся крев! – Спихальський знову затремтів від гніву і схопився за шаблю. Але Арсен притримав його руку.
– Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажіть далі, пані.
– А що я мала робити? Я була рабою… Наложницею…
– Холера ясна! – не стримався нещасний пан Мартин.
– А коли у мене народилося двійко синів – Алі та Ахмет…
– Ви чуєте?.. Прокляття!
– …мурза забув про свій гарем і звав мене не інакше як коханою, своєю єдиною ханум, ненею його синів, які після нього стануть салтанами! І хоч серце моє ще рвалося на батьківщину, хоч у снах я майже кожної ночі бачила свій рідний край і своїх людей, я поволі починала звикати до думки, що батько моїх синів – мій чоловік, хата моїх синів – моя хата, а батьківщина моїх синів – моя батьківщина…
– Матка боска, що тільки каже ця жінка! – Пан Мартин уперіщив кулачищами по траві так, що аж берег здригнувся. – Та вона тричі заслужила собі смерті!
– А коли підросли мої синочки, коли їхні рожеві вустонька лепетали ніжне словечко «ненька», коли їхні рученята не тільки шукали моєї пазухи, а й обвивали мою шию, я зрозуміла, що на світі є така любов, до якої не можуть дорівнятися ніякі інші любові, – материнська любов!..
Спихальський похилив голову, мовчав.
А Вандзя після паузи вела далі:
– Однак недовго втішалася я дітьми. Одного ясного літнього дня напали козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителів, а тих, хто не встиг втекти в гори, забрали в полон… Ні, я не кажу, що стала полонянкою у запорожців. Вони вважали, що визволили мене з неволі агарянської. І я разом з усіма поверталася на рідну землю… В поході я зустріла свого колишнього чоловіка… Але люта туга за дітьми, яких, я певна, врятував мій чоловік, салтан, точила мені серце… Мої ноги несли мене все далі і далі, на Україну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до моїх маленьких беззахисних сиріток, які день і ніч стояли переді мною в моїй уяві, простягали до мене рученята і кликали до себе… Чи ж могла я не повернутися назад?..
– Нещасна, – зітхнув Спихальський.
– Мені допоміг полковник Яненченко, наш сусід, якому я відкрила свою таємницю. Він дав мені листа до каведжі в Кам'янці, щоб той перепровадив мене в Крим…
– Прокляття! – заревів Спихальський, почувши таку несподівану для нього новину. – Я уб'ю його!
– Тепер ви все знаєте, панове, – тихо прошепотіла Вандзя. – Чим же я завинила перед паном Мартином? Хіба тим, що люблю своїх дітей?
Вона замовкла і низько похилила русокосу голівку. Всі теж мовчали. Тільки Спихальський люто сопів.
Тихо шелестіло на вербах листя. З голубої високості усміхалося і землі, і людям, і всьому живому золоте сонечко. З річки повівало приємною прохолодою і гостро-терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що неподалік розкинувся попід горою, долинало заспокійливе кування зозулі.
Всі мимоволі вслухалися в те кування, і ніхто не наважувався порушувати тиші, бо кожному хотілося дізнатися, а скільки ж років накує сива зозуля? Чи довго топтати ряст на цій широкій, милій землі?
Та ось зозуля замовкла, і знову настала дзвінка тиша.
Арсен підвів голову і, ні до кого не звертаючись, повторив у задумі останні слова Вандзі:
– Справді, чим же завинила ця жінка? Хіба тим, що любить своїх дітей і хоче бачити їх?
Спихальський похилив голову і довго мовчав. По тому, як з його грудей виривалося тихе зітхання і все менше і менше посіпувався вус, видно було, що буря в його душі почала вщухати.
Нарешті він поволі підвів голову.
– Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбільш поміркована і справедлива людина… І серце маєш добре… За що і люблю тебе, як брата… Тож хай ця жінка… іде… куди хоче… Аби з моїх очей!.. Але, клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на моєму шляху, то… – голос його загримів і враз обірвався.
Спихальський замовк.
Арсен поклав руку йому на плече.
– Зрозуміло, Мартине… Вона з нами поїде до Немирова, а звідти – куди захоче. – І повернувся до Ванди:- Ідіть, пані, збирайтеся в дорогу, а в нас тут ще буде чоловіча розмова…
Коли Ванда підвелася і відійшла, Арсен тихо сказав:
– Ну от, з цим покінчено… А тепер, пане Мартине, і ви, пане Новак, дивіться сюди… – Він вийняв з кишені папір і подав Новакові. – Пан, здається, розуміє по-турецькому, хай прочитає і для пана Мартина…
Новак прочитав і переклав листа.
– Стонайдцять дзяблів! – вигукнув Спихальський. – Що це означає. Арсене? Чий це лист? Як він потрапив до тебе?
– Я відібрав його у Вандзі…
– Невже це полковник Яненченко?..
– Так, це він пише кам'янецькому паші. Він пропонує йому свою допомогу у взятті Львова… Як бачиш, пане Мартин, це набагато серйозніше, ніж зрада пані Вандзі!
– А так, це набагато серйозніше, побий мене перун! Що ж будемо робити?
– Нам треба негайно мчати до Львова, – сказав Новак.
– Так. Я віддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, – погодився Арсен. – А він уже зватиме, як розквитатися із зрадником!
– Але ж, друзі, я не думав повертатися до Львова! – вигукнув Спихальський. – Тепер мені нема чого там робити – ні у Львові, ні в Круглику!.. Я гадав, що поїду з тобою. Арсене… В Україну!
– Друже мій, – Арсен обняв його за плечі, – я був би дуже радий разом з тобою прибути до нас додому. Всі мої теж щиро вітали б тебе… Як сина і як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога далека і небезпечна, а листа обов'язково потрібно довезти і передати безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйозні речі!
– Я розумію.
– А до нас ти, гадаю, не забаришся?
– Ще б пак!
– Ну от, коли затужиш дуже, приїзди, друже мій! Двері моєї хати, якщо вона у мене буде, завжди відчинені. А серце – також! – І Арсен тричі навхрест почоломкався зі Спихальським.
9
Полковник Яненченко ступив через поріг і, лівою рукою притримуючи шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.
– Кликали, ясновельможний пане?
– Так, пане Ян, – відповів Яблоновський, пильно вдивляючись у міцно збиту, кремезну постать полковника. – Проходь, сідай. -Маю до тебе пильну розмову.
Яненченко окинув бистрим поглядом простору кімнату. Обабіч столу сиділо двое – Спихальський і Новак. Щось відразу не сподобалося полковникові у виразі облич цих шляхтичів, але він не міг зрозуміти, що саме, а тому зразу відмахнувся од тривожної думки, що гнітила його з часу від'їзду пані Вандзі.
– Слухаю, ласкавий пане, – сказав він, сідаючи на дзиглик і ставлячи між коліньми шаблю.
Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне. Холодні голубі очі уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лиці, і від того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку пильну справу має до нього?
– Як живеться-ведеться панові у Львові? – запитав Яблоновський.
– Спасибі, добре.
– Ніхто не притісняє і не ображає тут пана?
– Дякувати богові, ніхто.
– Чому ж полковник за притулок і щедрість його мосці короля польського, а також за мою ласку платить чорною невдячністю? Яненченко відчув, як у нього похололо під серцем.
– Як розуміти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав, перехилився через стіл і тицьнув майже під самий ніс Яненченкові невеличку цидулку, в якій той миттю впізнав свого листа кам'янецькому паші.
– Пан впізнає свою руку? – грізно спитав Яблоновський. Яненченко зблід. У роті раптом пересохло. Тепер йому стало зрозуміло, чому воєвода покликав його до себе в такий непідходящий для аудієнції час і чому не сподобались йому відверто ворожі погляди Спихальського і Новака. Але полковник не думав одразу здаватися.