Йому здається, що її личко розпогодилося, а темні очі враз усміхнулися, і в нього раптом виникає напівбожевільна думка, що і Златка в цю мить дивиться на це зоряне небо, на місяць, і її думки й почуття передаються йому, а його – їй.
Чи ж може таке бути?
Мабуть, він так увірував у це, що не допускав найменшого сумніву, що таке неможливе. Адже він ось лежить серед степу, під бездонною темно-синьою банею, усіяною мерехтливими зірками, а бачить її, свою кохану, то чому б і вона десь на чужині, в безмірній далекості, не дивилася в цей час на небо і місяць, що котиться по ньому, і не думала про нього? Отже, вони разом бачать місяць, і він з'єднує їхні серця невидимими струнами!
Чи то ж так?
Легеньке зітхання вирвалося з його грудей, і в ту ж мить гаряча Романова рука міцно стиснула його руку.
– Не сумуй. Арсене, – прошепотів дончак, намагаючись втішити побратима, хоча Арсен знав, що в нього теж душа боліла за Стехою. – Не сумуй. Віриться мені, що живі вони… І ми визволимо їх. Визволимо! Або самі загинемо…
– Або самі загинемо, – відгукнулося Арсенове серце.
ПЕРЕМИР'Я
1
Перекопський бей зустрів московське посольство непривітно: від подарунків відмовився, від зустрічі ухилився, а приміщення надав не в посольському стані і навіть не в караван-сараї для чужоземних купців, а в похмурій старовинній цитаделі, що день і ніч охоронялася сотнею мовчазних сейменів, які не дозволяли нікому вийти за межі двору, обнесеного високою вапняковою стіною.
Так минув тиждень. Потім – другий.
– Хай йому чорт! – лаявся худий, непосидющий дяк Микита Зотов, швидко ходячи по великій кімнаті і розчісуючи дерев'яним гребінцем рідку рудувату борідку. – Схоже на те, що нас зустрічають не краще, ніж торішнє посольство Сухотіна і Михайлова. Але ж то було зразу після війни! А зараз… Хан міг би вже й охолонути.
– Він знає, що робить, – промовив Звенигора. – Це давній татарський звичай: спочатку вимучити послів чеканням, налякати погрозами, знущаннями, а потім починати з ними переговори. Мовляв, м'якші, податливіші будуть!
– Ну, від нас цього не діждуться, – буркнув Зотов. – Більшим, ніж дозволив цар, ми не поступимося.
Стольник Василь Тяпкін мовчав. Він взагалі був неговіркий, небагатослівний, більше заглиблений в себе, у свої думки. Кожне діло робив поволі, але обдумано і рішуче. Вивести його з рівноваги було важко, майже неможливо. Мабуть, у Москві зважали на цю рису його характеру, коли посилали в Крим, де потрібні були неабияка витримка й розсудливість, та й досвід посольський мав великий… Всі ці дні він терпляче ждав, що їх ось-ось відправлять далі, в Бахчисарай до хана. Але минали дні за днями, а про них ніби забули. Ніхто з вищих ханських урядовців не заходив, не цікавився, як вони живуть, чого бажають. Тільки служки з улесливими усмішками на обличчях з'являлися у точно визначений час з дерев'яними тацями в руках і ставили на низенькі столики глибокі череп'яні миски з незмінною тушкованою бараниною.
Сьогодні вони теж вкотилися в широко розчинені двері і, кланяючись, попростували в глибину кімнати. Але Тяпкін раптом підвівся з свого місця і, перегородивши їм дорогу, люто тупнув ногою, закричав:
– Геть до біса з вашим бішбармаком! Ми приїхали сюди не обжиратися, а трактувати про більш важливі справи. Ідіть і негайно передайте бею, що ми вимагаємо зустрічі з ханом! І поки не одержимо від нього твердого запевнення, що найближчим часом нас відправлять у Бахчисарай, ми в рот нічого не візьмемо!
Служки були вражені і позадкували зі своїми мисками. Не менше були вражені і члени посольства, які вперше бачили стольника таким розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та не сказав нічого. Промовчав.
Ніхто не доторкнувся ні до сніданку, ні до вечері. А другого дня вранці слідом за служником прийшов чауш і повідомив, що завтра посольство мошковів вирушить до Ак-Мечеті.
Всі полегшено зітхнули і почали готуватися до від'їзду.
Від Перекопа до Ак-Мечеті два кінні переходи. Але провідники не поспішали, і посольство прибуло до міста на п'ятий день опівдні.
Власне, Ак-Мечеть тільки називалася містом, а насправді це було невелике селище, що розкинулося в широкій улоговині на берегах Салгіру. В центрі його, на пригірку, височіла біла мечеть, викладена із пиляного вапняку. Від неї селище і дістало назву Ак-Мечеть, тобто Біла мечеть. За нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського бея Газі. А далі в'юнилися вузенькі вулички, вигороджені високими кам'яними огорожами, з-за яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок.
Посольство зупинилося в дворі бея.
У Арсена тьохнуло серце. Невже він зараз побачить свого кривдника? Невже дізнається, де той подів дівчат? А що він примусить його сказати правду, в козака не було сумніву. Він поставить на карту життя, а свого доможеться!..
Двір був просторий, обнесений за татарським звичаєм з усіх боків будівлями. Чималий будинок тильною стіною виходив у сад.
Арсенові й Романові все це було знайоме із часу походу в Крим. Але вони все одно приглядалися пильно, бо розуміли, що тепер їм тут доведеться, можливо, без нічиєї підтримки подолати багато перешкод. Тому й примічали і потайні засуви на брамі, і хвіртку, що вела в сад, і місця, де можна було при потребі заховатися…
Вийшов у супроводі двох сейменів Газі-бей. Це був високий міцно збитий чоловік середніх років, з бистрими, розкосими очима.
– Я радий вітати у себе посольство царя мошковів, – уклонився він, приклавши до чола праву руку. – Але я не можу сказати словами стародавньої приказки: мій дім – ваш дім, бо калга наказав надати для вас притулок у його домі…
Тонка усмішка промайнула на смаглявому обличчі бея. Це насторожило Арсена, який невідривне стежив за ним.
Стольникові Тяпкіну теж не сподобалися слова бея.
– То хіба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми хочемо якнайшвидше зустрітися з ханом…
Мошкови – тобто москови, московіти. Так татари називали росіян і взагалі всіх підданих Московської держави.
– Всякому овочу свій час, – ухилився від прямої відповіді бей. – Прошу вас до будинку калги. Його, правда, немає дома, але для вас приготовлено приміщення…
І він рушив до воріт.
Та в цю мить із саду зі сміхом і вереском вискочили два чорночубі хлопчики, а за ними, доганяючи їх, вибігла молода гарна жінка в легкому шовковому вбранні. Від швидкого бігу лице її розпашілося, а густа золотисто-русява коса розмаялася за плечима.
Наткнувшись на гурт чужинців, хлопчики і жінка враз перестали сміятися і зупинилися.
– Матка боска! – скрикнула жінка, уздрівши перед собою Ар-сена Звенигору.
Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньої дружини Спихальського, однак вчасно стримався.
Він допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, і все ж зустріч була така несподівана, що на якусь мить і він розгубився.
Всі здивовано дивилися на них. Газі-бей підозріло втупився у ставного красеня козака, і це відразу підстьобнуло Арсена. Пильно глянувши в перелякані голубі очі Вандзі, ніби наказуючи, щоб вона мовчала, він уклонився і сказав:
– Ми, здається, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо пробачити нас… Які гарненькі хлоп'ята!
Він уже здогадався, що перед ним – сини Газі-бея, і, щоб зробити приємне батькові і повернути розмову в інше, бажане для нього русло, почав вихваляти дітей.
Обличчя бея розпогодилося.
– Це мої сини, шановні гості, Алі та Ахмет, – не без гордощів сказав він. – А це моя дружина – Ванда-ханум… Княгиня із Ляхистану!..
Арсен знав, що Ванда – ніяка не княгиня, і потай, в душі, усміхнувся.
Всі вклонилися Ванді-ханум.
Підкоряючись суворому поглядові чоловіка, вона схопила за руки дітей і швидко пішла до будинку. Тільки на порозі зупинилася і, як здалося Арсенові, ще раз проникливе глянула на нього.