– Заливайте! Та більше! Не шкодуйте шайтанової водички! – наказував Газі-бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою.
Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи і наблизився до Арсена.
– Сам питимеш, гяуре, чи розціпити зуби ятаганом? Арсен міцно стулив губи. Мовчав. Мов задерев'янів.
– Всуньте йому лійку в рота і залийте! – наказав салтан, здригаючись від холоду.
Та раптом нагорі скрипнули двері, і по кам'яних сходах задріботіли жіночі кроки.
– Газії Газі! – почувся голос Ванди.
– Чого тобі? – суворо запитав бей і ступив крок назустріч жінці.
Ванда збігла вниз і враз зупинилася, побачивши долі розпластані тіла козаків.
– Ти вбив їх! – зойкнула. – О гореї Матка боска!
– Не кричи! Вони живі, – вже м'якше промовив бей.
– Живі!.. Слава Йсу… Газі, не чіпай їх! Не чіпай отого козака! – Вона показала на Звенигору. – Я тобі все розповім!
– Що ти мені розповіси?
– Я знаю його…
– Ти знаєш його? Звідки? – вражено спитав Газі-бей. – Ну, розповідай!
Ванда провела тремтячою рукою по розмаяних білявих косах, що проти кривавого світла смолоскипів відливали щирим золотом.
– Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись аллахом, що не заподієш цим людям нічого злого!
– З чого б то! Що за нерозумні жіночі примхи?.. То вже моя справа, що я з ними зроблю!
– Ні, ти не зачепиш їх і пальцем, коханий! Чуєш – і пальцем! – І звернулась до сейменів, що все ще тримали козаків:- Гей ви, відпустіть їх! Негайно!.. Газі, накажи їм відпустити їх!
Збентежений бей зробив короткий, ледь помітний жест пальцем, і сеймени відійшли вбік. Арсен і Роман поволі підвелися, стали під стіною. А Газі похмуро втупився в жінку.
– Не говори загадками! Звідки знаєш цього козака? Ну! Ванда кинула бистрий погляд на Арсена і наблизилась до чоловіка.
– Ти пам'ятаєш, любий, я розповідала тобі, як мій колишній малжонок хотів забити мене?
– Пам'ятаю.
– Так от: цей козак – мій рятівник. Коли б він не зустрівся тоді на моєму шляху, коли б не його добре, шляхетне серце, ти не мав би своєї коханої Ванди-ханум, а наші синочки – матері… Тепер ти розумієш, чому я заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака і його друга в спокої! А те, що він шукає свою наречену, – адже це так мені зрозуміло… Бо я ж сама летіла до тебе і до наших діток як на крилах. Через степи, ліси і ріки линула… До тебе, коханий!
Газі-бей обм'як. Руки опустилися. Жорстке, закам'яніле обличчя розпогодилося, і на ньому з'явився усміх.
– Невже це все правда, джаним?
– Правда! Як бога кохам! – вигукнула Вандзя.
– Гм, чому ж ти не сказала мені про це раніш?
– Але ж ти несамовитий, мій пане! – В голосі Вандзі бриніли одночасно і образа, і захоплення. – Ти й слухати мене не захотів.
– Ну, не ображайся, джаним… Іди! – примирливо сказав бей.
– А козаки? Що буде з ними?
– Що буде з ними? – Газі-бей на мить задумався, потім вихопив у одного з сейменів ятаган. – Дивись!
Він швидко підійшов до Арсена і розрізав вірьовки, якими було стягнуто руки. Потім таким же чином звільнив від пут і Романа.
– Спасибі, бею, – промовив Арсен.
– Їй дякуйте. – Газі-бей закоханим поглядом подивився на дружину. – Тільки їй… А мені ж за що? Арсен підійшов до Ванди і поцілував руку.
– Дякую, пані. Ви врятували мене і мого друга. Ми ніколи не забудемо цього.
– Долі дякуйте… Я рада, що ви лишилися живі, – тихо сказала Ванда і швидко побігла сходами нагору.
4
Вранці 25 жовтня 1680 року російське посольство у супроводі нуреддіна Саадет-Гірей-султана і сотні сейменів виїхало з Ак-Мечеті і того ж дня прибуло в посольський стан на річці Альмі.
Хан Мюрад-Гірей з великим почтом зупинився в полі, в шатрах, поблизу Бахчисарая. Після полудня прибули: посол Тяпкін, дяк Зотов, товмач Ракович. Їх супроводили Арсен Звенигора та Роман Воїнов.
Після взаємних привітань і вручення подарунків, що становило невід'ємну частину тогочасного дипломатичного етикету, посол Василь Тяпкін, розгладивши бороду і дивлячись прямо перед собою, сказав, звертаючись до хана:
– Великий і ясновельможний хане, повелителю орд Кримської, Буджацької,Єдісанської,Джамбуйлуцької,Єдичкульської,Азовської та Кубанської, затяжна і важка для обох сторін війна між нашими країнами, на всезагальну радість, закінчилася. Великий государ московський і всея Русі Федір Олексійович наказав нам, холопам своїм, прибути до тебе, хане, щоб дійти згоди про мир.
Тяпкін зробив паузу, пильно стежачи за виразом обличчя хитрого і розумного хана Мюрад-Гірея. Але той мовчав, свердлячи уруських послів пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Тільки калга, котрий сидів праворуч і нижче від хана, сказав суворо:
– З чим же прибули посли царя урусів? Якщо з тим, з чим були тут торік посол Сухотін і дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо!
– Ми прибули з твердим наміром укласти мир, – незворушно вів далі Тяпкін, і в його сірих очах не промайнуло й тіні зніяковілості. – А міцний мир можна укласти тільки тоді, коли сторони передусім домовляться про кордони між державами…
Хан ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що він згоден з послом.
– Що ж пропонують уруси? – буркнув калга, що доводився двоюрідним братом ханові.
– Ми пропонуємо установити кордони між державами по річках Росі, Тясмину та Інгулу, – твердо проказав Тяпкін.
– Що?! – Калга схопився. – Це ж глум! Таке пропонував нам і Сухотін!
– Авжеж, авжеж! – зашварготіли еміри, аяни, салтани та мурзи, що товпилися у ханському наметі. – Мошкови знущаються з нас!
– Уже три роки не платять ханові казну!
– Хочуть відкраяти Київ і все Київське воєводство!
– І Запорожжя!
– А завтра захочуть Азов і Кубань! Ракович ледве встигав перекладати. Гарячковитий Микита Зотов, вистромивши з-за плеча посла Тяпкіна довгу цапину бороду, гукнув:
– Ми нічого зараз не кажемо про Азов і Кубань… Але дехто з беїв забув, що колись то теж була руська земля!
– Що?! – проревів не менш гарячий калга і, вирвавши з піхов шаблю, кинувся до дяка. – Я зарубаю цього невірного!
Тут хан двічі плеснув у долоні. Калга заховав шаблю і мовчки сів на своє місце. Беї теж замовкли, мов язики проковтнули. Настала тиша. Тільки чути було, як важко сопе дяк Зотов та шелестить за шатром осінній вітер.
– Не треба гарячкувати, – спокійно сказав хан. -Коли сходяться посли двох країн, щоб трактувати про мир, то вони завжди схожі на торговців на базарі: один хоче продати дорожче, а другий – купити якомога дешевше… Тому я розумію московських послів, які заломили надто високу ціну.
– Ми хочемо почути вашу, хане, – спокійно проказав Тяпкін. Мюрад-Гірей хитро примружив праве око.
– Ми не вимагаємо надмірного, а тільки те, що нам належить по праву…
– Ми слухаємо, хане.
– Границею між нашими державами має бути Дніпро, а не Рось, не Тясмин, не Інгул… На всьому протязі – від Києва до володінь запорозьких козаків… Це раз, – Мюрад-Гірей загнув мізинець лівої руки. – По-друге, цар московський має сплатити мені заборговану за три роки казну, як це було встановлено договорами з царем Олексієм, і справно присилати її у майбутньому по старих розписах… І третє: установити перемир'я на двадцять літ… Якщо уруські посли згодні на це, то ми можемо підписати договір дуже швидко. Навіть завтра.
Микита Зотов щось пробурчав нерозбірливе, засовався на шовковому міндері. Але Тяпкін застережливо підняв вказівний палець лівої руки, даючи знак дякові, щоб мовчав, а сам сказав:
– Ми обміркуємо, великий хане, твої думки… Але нам ще хотілося б знати, як Крим тлумачить слова «від Києва до володінь запорозьких козаків». Чи це означає, що Київ і Запорожжя мають відійти до Порти й Криму, чи залишаться в складі Московської держави? Нам не ясно також, що буде з правим берегом і Брацлавщиною та Поділлям, де зараз гетьманує Юрій Хмельницький. Цар московський стоїть на тому, що Стамбул і Бахчисарай не повинні допомагати козакам цього гетьмана… Далі. Нас турбує доля наших полонених, що знаходяться в Криму. Зокрема доля боярина Василя Шереметьева, котрий потрапив у полон під Чудновом до гетьмана польського Станіслава Потоцького, а той за двадцять тисяч злотих продав його кримському ханові… А також доля князя Андрія, сина воєводи Григорія Ромодановського, та інших руських людей. Ми могли б їх обміняти на татар і турків що знаходяться у нас в полоні…