Сеймени обступили яр півколом, зняли луки й наклали на них стріли.
Крики загінчих і гавкіт собак наближалися.
І раптом з чагарників, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця. За нею – друга, третя… Налякані собаками, вони мчали наосліп, прямо на вершників.
Забриніли тятиви луків, просвистіли оперені білими гусячими перами стріли. Дві лисиці заборсалися в снігу, третя, мов вихор, збиваючи за собою білу куряву, прошмигнула між вершників і побігла видолинком до рідного чагаря, що темнів у неглибокому яру. Звенигора І Ванда повернули коней і помчали слідом за нею.
– Стріляй, пане Арсене! Стріляй! – гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чарагі, на мить зупинилась і оглянулася на переслідувачів.
Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрілу, натягнув тугу тятиву. Але чи то від швидкої їзди, чи з незвички схибив. Стріла влучила в кущі глоду. Лисиця зникла в яру.
– Шкода! – вигукнула з досадою Ванда. – Втекла… А яке розкішне хутро! Як золото!
– Не шкодуйте, пані, – втішив її Арсен. – Тут, видно, такої дичини багато… Двох уже вполювали. А це ж тільки перший захід. Обіцяю вам вполювати лиса!
– Наперед дякую, пане.
Вони повернули назад. Коні йшли поруч.
– Які вісті з Речі Посполитої принесли вам заїжджі купці, пані? – спитав Арсен. – Уже чотири місяці як ми в Криму, відрізані від усього світу…
Вандині очі посмутніли.
– Як вони поїхали, я проплакала всю ніч. Так було тяжко на серці…
– Чому ж то?
– Не побачу я більше вітчизни своє!… Король Ян Собеський жде нападу султана і хана.
– Звідки це пані відомо? – з цікавістю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум'яніле личко жінки.
– Від тих же подорожніх. Кажуть, проти турків виступає Австрія, Венеція і папа… Вони втягують у свою коаліцію і Річ Посполиту. А в Польщі – розбрат між магнатами. Король Собеський не знає, де взяти грошей, щоб спорядити військо для оборони.
Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Ніхто їй не прийде на поміч…
– Це так казали купці?
– Ні, я сама так думаю.
– Пані говорила про це беєві?.. Пробачте, чоловікові?
– Ні. А для чого? – здивувалася Ванда. – Я ж полька! Хіба я хочу лиха своїй вітчизні?
– Пані мудро зробила, – похвалив її Арсен, у душі визнаючи, що жінка і справді розумна і він аніскільки не перебільшив, хвалячи її.
Вони під'їхали до гурту.
Полювання тривало ще годин зо дві чи три. Арсенові пощастило вполювати лиса, і він подарував його Ванді, думаючи при цьому, що всіх лисиць Яйли було б замало, щоб віддячити цій жінці і за те, що врятувала його з Романом, і за те, що переказала нині такі важливі вісті.
7
Коли Арсен закінчив свою розповідь, Тяпкін скинув на підлогу кожуха, з-під якого хотів було не вилазити цілий день і цілу ніч, і швидко заходив по кімнаті.
– Козаче, ти розумієш, що ти приніс? – раптом спинився він перед Арсеном і сам же відповів:- Ні, ти не розумієш!
– Якщо я не розумію, то хай пан посол пояснить, – усміхнувся самими очима Арсен, а сам подумав, що коли б він не розумів значення вістей, почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би їх повз вуха і не переповідав би тут, у посольському стані.
Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату шию, почухав п'ятірнею бороду, втупився у Тяпкіна.
– Що ти хочеш сказати, Василю?
– Те, що ми можемо зі спокійною совістю уже завтра підписати договір про перемир'я. От що!
– Як тебе розуміти? Хіба те, що Австрія і Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на наші тут дії?
– Безперечно!
– Як саме?
Тяпкін потер руки, хитро примружився.
– Давайте подумаємо… Чи нам вигідно, щоб наш вчорашній супротивник завтра вв'язався у велику і, мабуть, затяжну війну?
– Безперечно, – відповів дяк.
– Отже, ми матимемо кількарічну передишку, а це те, що нам потрібно. Після безперервних воєн з Польщею, Туреччиною і Кри
мом казна наша спорожніла, народ стомився, а вся Україна розорена дотла, – міркував уголос Тяпкін. – Ми повинні підписати перемир'я, щоб дати нашій країні передишку, а туркам розв'язати руки на заход! Щоб наша непоступливість не змусила хана й султана шукати примирення з Віднем і Варшавою і не привела до третього турецького походу на Україну.
– Ти міркуєш правильно, пане посол, – вставив своє слово розважливий Ракович. – Звичайно, шкода віддавати туркам і татарам шмат нашої землі між Інгулом, Тясмином і Дніпром. Але зараз та земля – пустеля… Ні турки, ні татари її, звичайно, не заселять. Заселимо її ми! А мине кілька чи кільканадцять років – і вона повернеться в лоно матері-вітчизни.
Тільки тепер Арсен збагнув усю важливість вістей, з якими повернувся з полювання. Звичайно, він зразу, ще там, на Яйлі, зрозумів, що польські купці привезли дуже важливі новини, але щоб вони так вплинули на хід мирних переговорів і їхню долю, бо прискорювали їхнє повернення на батьківщину, а отже, й майбутню поїздку в Буджак, на розшуки Златки і Стехи, – цього він до останньої миті не усвідомлював.
– Але ж це добре! – вигукнув він. – Якщо ми завтра підпишемо договір, то післязавтра вирушимо додому. Так уже остогидло сидіти тут, на цій безводній Альмі!
– Не поспішай, друже, – остудив запал козака Тяпкін. – Завтра ми ще нічого не підпишемо, на це теж потрібен час. Хоча б кілька днів… А повертатися додому зможемо тільки тоді, коли дозволить хан, а дозволить він, мабуть, не раніше, як одержить на це згоду Стамбула…
– Ох, чорт! – не стримався Арсен. – То це буде хтозна-коли!
– А ти ж думав!..
8
З січня 1681 року в ханський стан поблизу Бахчисарая з'їхалися найбільші вельможі Криму. На пагорбі, де стояло золочене шатро Мюрад-Гірея, виросло ціле шатрове містечко. В долині, біля конов'язі, іржали коні, сновигали в заяложених кожухах і овечих шапках наймити. Повсюди горіли багаття, над якими в закіптю-жених казанах варилася баранина.
Опівдні з Альми, з посольського стану, прибуло московське посольство. Стольник Василь Тяпкін, у новому каптані і чорній соболиній шапці, з підстриженою бородою, не доїжджаючи до ханського шатра, зупинив коня, статечно, не поспішаючи, зліз і поволі пішов протоптаною у неглибокому снігу доріжкою нагору. За
ним дибав цибатий худий дяк Микита Зотов. Ракович, Звенигора і Воїнов ішли позаду.
Навколо ханового шатра юрмилася кримська знать. Всі мовчки дивилися на урусів, які з високо піднятими головами простували мимо них.
Біля входу в шатро дорогу послам переступив Газі-бей. Приклавши праву руку до грудей, він вклонився і сказав:
– Великий хан Мюрад-Гірей чекає на вас, посли!
Два нукери відкрили важкий полог, і посли вступили в шатро. За ними почали входити – по старшинству – еміри, аяни, мурзи.
Мюрад-Гірей сидів у глибині шатра і у відповідь на поклони послів і кримської знаті мовчки кивав головою.
За хвилину настала повна тиша. Мюрад-Гірей обвів поглядом напружені обличчя присутніх, склав перед собою молитовне руки.
– Волею аллаха, волею намісника бога на землі, володаря трьох суходолів, султана Магомета Четвертого, сповіщаємо всім, що сьогодні ми підпишемо, дійшовши про те згоди, договір про перемир'я між Османською імперією та Кримським ханством, з одного боку, і царем московським, з другого. Чи готові урусь-кі посли поставити свої підписи на грамоті?
– Готові, – голосно проказав Тяпкін, злегка вклоняючись.
– Тоді – волею аллаха – почнемо… Каді, читай!
Наперед виступив старий сухий татарин у великому білому тюрбані, в чорному балахоні з широкими рукавами, став зліва від хана, розгорнув сувій пергаменту. Відкашлявшись, почав читати.
Ракович тихо перекладав. Тяпкін і Зотов, хоча знали кожну статтю договору напам'ять, уважно слухали.
За договором, що згодом увійде в історію під назвою Бахчисарайського, між Росією і Туреччиною та Кримом укладалося перемир'я на двадцять років.
Кордоном між державами від Трипілля під Києвом до володінь запорозьких козаків ставала ріка Дніпро.